-11-

Наступного дня дядечко Абсалом приніс звістку, яка ще недавно неабияк потішила б мене: пан Огасто почувався значно краще, до нього повернувся апетит, і найголовніше - він оголосив привселюдно, що допомогли йому мікстури нового лікаря.

- Так і сказав, Фейн! - дядечко перебував на вершині блаженства, немов одразу забувши про вчорашню пригоду з чорним пальцем. - А потім ще наказав старому Коріусу нагородити мене подвійною платнею. І пообіцяв, що неодмінно подарує мені земельний наділ поблизу Тамельна. Власні землі, Фейн, - це не дрібниця. Орендарі завжди знайдуться, і ми заживемо як поміщики. Що там! Років через п'ять можна назбирати грошенят, підробити деякі документи й отримати патент на дворянство!

На хвилину й у мене перехопило подих від блискучого майбутнього, змальованого дядьком Абсаломом, однак тепер я знала про прокляття герцога значно більше, і тому чорні думки не вдалося прогнати надовго. Наступного ж повного місяця напад хвороби мав повторитися з новою силою, а лютий маг міг з'явитися з хвилини на хвилину - одним богам було відомо, де зараз перебував лиходій і якими чарівними стежками може скористатися, щоб скоротити свій шлях до Тамельну. Дядечко, на щастя, не помітив зміни в моєму настрої, а ось Ґарль, який з'явився в лабораторії ближче до обідньої пори, одразу спитав, чому в мене таке кисла пика.

- Ти що, не чула, що твій дядечко зцілив його світлість? - запитав він і додав, понизивши голос. - Мабуть, він розправився зі злими чарами, покришивши на шматки ту погань із яйця! Готовий посперечатися на що завгодно - скоро чудовисько з підземелля здохне, адже то було його чаклунство, не інакше!..

Я втрималася від сумного зітхання - адже насправді дядечко накликав на свою голову страшну біду, розрубавши чорний палець! - і, немов невпопад, запитала Ґарля, чи не зустрічав він якогось чужинця, що приховує своє обличчя під капюшоном плаща, розшитого сріблом.

- Можливо, він бував тут на початку літа або близько того, - сказала я, надавши голосу побільше непевності, щоб хлопчисько не запідозрив, ніби я розпитую про щось достеменно відоме.

- Влітку і в плащі? - здивувався він. - Щось ти плутаєш!

- Але мені говорили, що хтось бачив його у замку! - вимовила я з упевненою простодушністю.

Приятель мій задумався - він пишався тим, що його очі й вуха не пропускали жодної новини, жодної події, жодної нової людини, однак мої розпитування поставили його в глухий кут.

- Чи не про привида зі старої вежі ти говориш? - Напруга на його обличчі змінилася подобою того натхнення, яке я вже не раз спостерігала. - Його й справді іноді бачать тут напередодні великих свят...

Я зітхнула, вже зрозумівши, що зараз почую ще одну страшну казку, користі від якої буде так само багато, як сходу зі зіпсованого мишами зерна. І звісно, йшлося в ній про страшну, похмуру ніч, коли стіни палацу здригалися від грому й блискавок, а дощ лив як із відра. Бідний мандрівник постукав у браму і попросився переночувати, однак його прогнали геть, сказавши, що волоцюгам тут не місце…

-...І тоді яскрава блискавка вдарила точнісінько у ворота, розколовши їх навпіл. Усі, хто жив у палаці в ті давні часи, вибігли подивитися, що сталося. І навіть сам герцог! Біля воріт лежав лицар у плащі, розшитому сріблом. Він сказав, що багато років провів на війні, захищаючи людей від породжень темряви, і був найсильнішим і найхоробрішим з воїнів. Але підлий демон, якого він полонив і поставив на коліна перед своїм королем, вдарив його отруєним кинджалом. "Я не боюся твоєї отрути! - вигукнув лицар. - Вона страшна для тих, хто не вірить у праведних богів і не живе за їхніми добрими і чесними законами. Тому вам, диявольським створінням, ніколи нас не перемогти!". Щойно сказав він це, рана негайно загоїлася. Але ниций демон відповів йому: "Тоді повертайся у свої землі, до тих людей, яких ти захищав! І якщо тебе тричі проженуть від порога глухої ночі, не згадавши про добрі й чесні божі закони, то рана одразу ж відкриється і отрута проникне в твою кров". Так воно і сталося. Герцог, який правив Тамельном, гірко плакав і просив вибачення у вмираючого лицаря, але було пізно. Небіжчика поховали з великими почестями, проте напередодні великих свят він з'являється, щоб жителі Тамельну згадали: милосердя до подорожніх до вподоби богам.

Я уважно спостерігала за Ґарлем, поки він говорив. Дивна річ - замість того щоб захопитися своєю розповіддю, він, навпаки, з кожним словом виглядав дедалі невпевненішим, ніби сам не розумів, що за слова спали йому на думку. Неясна підозра охопила мене.

- Звідки ти знаєш цю історію? - запитала я, не відриваючи погляду від хлопчиська.

- Та хто ж її не знає? - вигукнув Ґарль, але тут же зупинився і розгублено заморгав, немов від нього щойно втекла важлива думка.

У цей час на порозі з'явилася якась статечна тітонька з куховарок, яка прийшла щось запитати.

- Тітко Еллісо! - хлопчисько навіть не дав їй привітати нас як годиться, так збентежило його розум моє останнє запитання. - Скажіть-но, чи чули ви про привида лицаря в плащі, розшитому сріблом? Він помер біля старих воріт, коли його не пустили переночувати.

- Лицар помер біля замкових воріт? - куховарка здивовано витріщилася на Ґарля. - Боги з вами, майстре Лорнас! Ніколи такого тут не траплялося, тутешні пани завжди були милостиві й чемні, не те що... - тут вона закашлялася, схаменувшись, що ледь не бовкнула зайвого.

- А чи не бачили ви поблизу когось у плащі зі срібним гаптуванням? - швидко запитала я.