-10-

- Агов! - тихо покликала я. - Нечестива тварюко! Як там тебе... Рекхе!

У темряві тут же почувся шерех, і знайомий голос відгукнувся:

- Ти все-таки прийшла. Ні, ну до чого ж ти нерозумна...

Не варто було чекати подяки від клятої пекельної потвори, однак я очікувала все ж таки на дещо інше привітання, тож з образою буркнула:

- Краще б я вимила ноги цією водою... Але ще не пізно вилити її на підлогу!

Погроза справила враження, Рекхе вгамував свою зарозумілість і зауважив:

- Милосердя завжди тотожне нерозумності, тож можеш вважати, що я назвав тебе співчутливою.

- Не дивно, що у вашому племені такі якості не цінуються, - якомога дошкульніше відповіла я.

- Єдиний рід милосердя, що має сенс, - подарувати комусь швидку смерть, - голос демона став глухим.

- Я б віддала перевагу парі мідяків і ситній вечері, - пробурмотіла я. - Що ж, тобі ще потрібна вода? Я принесла цілий глечик!

- Так, постав його біля решітки, - так само глухо промовив Рекхе.

Мені було дуже страшно, проте я підсунула глечик якнайближче до щілини й одразу ж відскочила. У тьмяному світлі чадного каганця я побачила, як із темряви з'явилася чорна висохла рука і вчепилася в глечик. Губи мої самі заворушилися - на думку одразу спала молитва, що рятує від нечистої сили, - мене їй навчив хтось із сестер. До цього мені все ще здавалося, що зі мною розмовляє темрява, зараз же я немов на власні очі переконалася - чудовисько в підземеллі складається з плоті й крові.

- Що ти там шепочеш? - роздратовано кинув Рекхе в перерві між гучними, жадібними ковтками.

Я якраз дійшла до слів "упаси мене від гострих пазурів і іклів" і, недовго думаючи, бовкнула:

- Я просто здивувалася, що в тебе немає кігтів.

- Їх видерли, щоб я не міг розірвати собі горло, - пояснив демон. - І вибили зуби, щоб я не міг перегризти свої жили. Від голоду я так просто не помру, і від спраги - теж, тільки страждатиму і слабшатиму. Огасто я потрібен живим, тому-то він зробив усе, щоб я не зміг сам себе вбити.

Незважаючи на те, що ці слова вимовила зла, ворожа істота, мені стало не по собі. Не хотілося думати, що пан Огасто здатний на таку жорстокість... Але тут я нагадала собі, що його світлість був воїном, а його вороги - безжалісними істотами, що прагнули зробити людей своєю свійською худобою, і стиснула губи. У герцога напевно були вагомі причини вчинити саме так!

- Він мав так вчинити, - байдужою луною пролунав голос Рекхе. - Моє життя в його очах - запорука того, що мої сородичі сюди не повернуться.

- Так ти заручник? - запізно зрозуміла я причину, через яку пан Огасто тримав при собі демона.

- Для мого роду буде страшним безчестям, якщо я помру від руки людини, - з відразою вимовив демон. - Нас мало, і життя кожного коштує тисячі людських. На всю мою родину чекає довічна ганьба, якщо стане відомо, що вона не зберегла життя одному зі своїх синів, відмовившись пристати на умови ворога.

- Навіть якщо цей ворог - людина? - із сумнівом уточнила я.

- Якби він висунув умови, виконання яких загрожувало б встановленому одвічному порядку нашого світу, Рада Старійшин, ймовірно, дозволила б батькові мене зректися. Але ця війна... Багато мудрих були проти неї. І в тому, що вона почалася, був винен насамперед я сам, тож цілком справедливо те, що й розплачуватися довелося мені...

- То це саме ти, собачий потрух, вирішив поживитися людським м'ясом! - обурено вигукнула я, стиснувши кулаки. - Та щоб тобі поперек горла стала кожна людська кістка, яку ти обгриз!

- Людським тілом харчуються тільки найнижчі з нас, які остаточно виродилися і втратили будь-яку гідність, - з огидою вимовив Рекхе. - Негоже смердюче м'ясо!

- Тьху! - я відчула, як мене замутило. - Але від крові, як я подивлюся, ти б не відмовився, клятий упир?

- Я занадто довго пробув в ув'язненні і не зможу відновити свої сили, скільки б крові не випив... - У голосі Рекхе відчувалася втома, він і справді здавався виснаженим. - Але життя в мені буде жевріти ще довго, навіть якщо я зсохну до кісток і перетворюся на мумію.

- Так навіщо ж тобі знадобилися наші землі? - з презирством запитала я.

- Батько завжди шкодував, що не зможе передати мені ні крихти своєї влади, ні клаптика сімейних володінь. Він любив мене не менше за свого законного спадкоємця, проте нічого не міг вдіяти. Коли... коли йому запропонували повернути старі володіння, нині заселені людьми, він сумнівався. Але потім запитав мене, чи хочу я отримати цей наділ, і я... Я сказав, що завоюю цю землю. Рада Старійшин була проти, але батько лестощами й підкупом переконав більшу частину з них.

- Королівство собі захотів! Чи ти ба! Та тобі хвіст завадив би на троні рівно сидіти, а на роги корона б не налізла! - хмикнула я зневажливо. На мою думку, навіть чаклуни, які задумали потіснити королів, виявляли обурливу неповагу; усілякій же поторочі, що мешкає в смердючому пеклі, і поготів не варто було зазіхати на королівський трон.

- Мені потрібні були зовсім не трон і не корона, - тихо промовив Рекхе, немов не помітивши, що я глузувала з нього.