-8-

Немов невидима рука стиснула мені горло. Я злякалася, що демон із підземелля душить мене своїми чорними чарами, але одразу зрозуміла - якби він мав такі сили, то не став би погрожувати на словах. "Якщо він скаже варті, що сюди приходила руда дівчина, - мені кінець! Цей вчинок куди гірший, ніж потайки стежити за паном Огасто, а вже разом все це буде гідним шибениці, не інакше!" - приречено подумала я і завмерла.

- Як тебе звати? - владно запитав мене невидимий в'язень.

- Фейн... Фейнелла, - промовила тоненьким голоском, боячись вдивлятися в темряву, що панувала за ґратами.

- Дівчисько! - з деяким розчаруванням вимовило чудовисько.

- Але... але... - мене охопила неприємна підозра.

- Я не зміг би побачити тебе, - презирство тепер ясно звучало в його хриплому, низькому голосі. - Відразу ж після того, як я потрапив у полон, мені чаклунством випалили очі, щоб позбавити мене будь-якої можливості втекти. Зір усе ще не повернувся до мене, я бачу тільки неясні тіні. Та й на крики мої ніхто не звертає уваги - був час, коли я кричав часто і голосно... Але тепер я знаю твоє ім'я. Адже ти не здогадалася мені збрехати, дурна дівчинко, чи не так?

- Та щоб тобі порожньо було! - від досади я готова була відкусити собі язик. - Проклятий бісівський покидьок! Гнила кров! Син нечистої тварюки зі смердючих боліт!

- Простолюдинка, - презирства в голосі додалося. - Впізнаю це за грубою нечемною вимовою. Що за зла іронія - я так довго чекав, коли випаде нагода перемовитися словом хоч із кимось... І отримав у співрозмовники істоту, розумово обмежену настільки, що краще вже говорити з камінням!

- Ну так і розмовляй, - огризнулася я, все ще тремтячи від страху, але підбурювана злістю, - у камінні в тебе нестачі не має.

- Ти швидко осміліла, - зауважив мій невидимий співрозмовник. - Не боїшся, що я напущу на тебе морок і змушу коритися своїй волі?

- Міг би ти це зробити, хіба сидів би в цій брудній дірі? - сказавши це, я злегка підбадьорилася - прозвучали мої слова цілком розумно.

- І то вірно, - погодився в'язень. - Що ж, складні запитання тобі ставити сенсу немає... Скажи-но, яка зараз настала пора року?

- Початок осені, - відповіла я, спочатку засумнівавшись: чи не заподію шкоди панові Огасто тим, що відповідаю на запитання його найлютішого ворога. Однак моє мовчання зла істота витлумачила по-своєму, зазначивши:

- Здається, я поквапився з висновками, вирішивши, що питання про погоду для тебе не будуть надто складними.

- Щоб ти згнив живцем у цій кам'яній ямі! - пробурчала я, зачеплена за живе. - Я просто не бажаю вести бесіди з породженням темряви! Як мені тепер позбутися твого навроченого духу? Святі небеса, я ж накликала прокляття на себе і свою сім'ю до сьомого коліна! Напевно тепер, варто мені підійти до храму, як мене вразить блискавка або покусає скажений собака! - тут я зойкнула, зрозумівши ще дещо неприємне. - Скільки ж тепер мені доведеться поститися, щоб спокутувати цей гріх?! Невже до самого зимового сонцестояння?...

- Не думаю, що боги, в яких ти віриш, настільки дріб'язкові, - з несподіваною серйозністю відповів мені демон. - Зі свого боку, можу заприсягтися, що хоч і занапастив безліч людських душ, але вже точно без посередництва скажених собак.

- Чорне чаклунство! - зі здриганням вимовила я, повторно усвідомлюючи, з ким зараз розмовляю.

- Чаклунство? - перепитав в'язень, і мені здалося, що він усміхнувся. - Ні, лише мій меч.

- Хочеш сказати, що ваше плем'я не використовує чорну магію, брехливий душе? - запитала я з викликом.

- Зрозуміло, використовує, адже сама природа мого народу вказує на це, - голос його став дещо миролюбнішим. - Але я, будучи напівкровкою, мав право вбивати тільки тим способом, що вважається цілком природним і для людей.

- Напівкровка? - перепитала я, мимоволі піддавшись цікавості.

- Так, моя мати була людиною, - відповідь ця вразила мене своєю прямотою.

- Що за жінка могла погодитися прижити дитину від нечистої сили? - пробурмотіла я, скривившись.

- Вона була чародійкою. Як я розумію, у твоїх очах це виглядає досить вагомим приводом для будь-якого огидного діяння, - знову в голосі в'язня зазвучало глузування. - Не думаю, що твій розум вмістить докладні пояснення.

- Чому ж? - розлютилася я. - Не так уже й складно вгадати: чаклунка покликала нечистого злого духа, бажаючи збільшити свою протиприродну могутність, а той забажав, щоб вона з ним розплатилася не тільки душею, а й тілом. Через те чародіям у законослухняні поселення давно немає ходу. Одна справа - знахарки-шептухи, а інша - чаклуни, які уявили, що вони можуть стати рівнею знатним панам, якщо змовляться з диявольськими силами...

- Отже, ти від чистого серця дбаєш про знатних панів, простолюдинка? - демон-напівкровка хмикнув. - Чим же вони заслужили таку беззастережну відданість? Чи багато ти бачила добра від них? Адже ти служиш Огасто, чи не так? Він милостивий до тебе?

Я похмуро промовчала, розуміючи, що, почавши відповідати, неодмінно вибовкаю те, про що розмірковувати мені було не по чину і не по розуму.

- Чому ти таємно бродиш замком і щось винюхуєш у найтемніших його закутках? Адже ти порушуєш наказ свого пана... - продовжував в'язень, і тон його став вкрадливим. - Не надто-то ти йому вірна, якщо розібратися...