-6-

Однак моє здоров'я, міцність якого так високо цінував дядечко, відновлювалося значно швидше, ніж сподівався Коріус-старший. Тяжкі спогади про розмову з паном Огасто трохи згладилися, бо його світлість жодним словом не згадав про те, що бачив мене в той нещасливий день (інакше дядечка Абсалома турбували б нині зовсім не спроби мого майбутнього свекра відкласти весільні приготування). У поєднанні з неробством, до якого я не була звична, це дало вельми невтішний наслідок: я знову вирішила, що кохаю герцога і не маю права відступати перед обличчям першої ж перешкоди. Мої почуття були схожі на бур'ян - навіть зрубаний під самий корінь через кілька днів він знову тягнеться до сонця.

"Пан Огасто забув про те, що говорив зі мною там, на полі, - твердила я собі. - Але якби пам'ятав, нізащо не обійшовся б зі мною так жорстоко! Тоді він був добрим до мене, з якого ж дива його ставлення змінилося? Це все його бридка хвороба! Має рацію Ґарль - дядечко Абсалом геть погано лікує його світлість... Він не знає, чому пан герцог такий сумний, чому хоче втекти з цього будинку! А я знаю, в чому біда. Пан Огасто не любить пані Вейдену! Тут вочевидь є якась таємниця, чорний задум, що звів їх разом проти волі пана Огасто... Саме це стало прокляттям герцога. Я маю дізнатися, що насправді затьмарює розум і душу його світлості! І тоді... тоді..."

Тут, зрозуміло, мої думки починали плутатися, вкриваючись рожевим серпанком мрій. Якій дівчині не хотілося б урятувати свого коханого, підтримати його в скрутну мить і тим самим заслужити вічну вдячність? Чесно кажучи, мої роздуми живилися аж ніяк не одними ніжними почуттями, оскільки частенько завершувалися яскравою, немов спалах, думкою: "І він ще попросить вибачення за те, що прогнав мене геть!". Але я б нізащо не погодилася, скажи мені хто-небудь, що зараз я веду уявні бесіди з власною враженою гордістю.

Стан глибокої замисленості, до якого у мене з’явилася схильність, був настільки непритаманним моїй звичній вдачі, що дядечко Абсалом не сумнівався - я все ще тяжко хвора. Через тривогу його пильність притупилася, і незабаром я змогла здійснити другу спробу підкорити серце пана Огасто - ще більш обурливу і сміхотворну, ніж перша, але таку, що мала набагато серйозніші наслідки.

Натхнення зійшло на мене, коли я, перевертаючись без сну у своєму ліжку, побачила, що у вікно світить повний місяць. "Повний місяць! - моє серце завмерло. - Ґарль говорив, що в ці дні безумство герцога особливо сильне! Треба дізнатися, який вигляд мають ці напади, - можливо, в його поведінці проявиться щось особливе? Якщо він вимовить у маренні якесь слово, що вказує на причину його хвороби?.."

Поспіхом я піднялася з ліжка, яке добряче мені  набридло, накинула поверх нічної сорочки першу-ліпшу сукню і, вислизнувши повз дядечка Абсалома, який міцно спав, попрямувала до злоповісної бібліотеки. Щось мені підказувало - цю ніч герцог проводить саме там. Дядько згадував, що останнім часом пані Вейдена перебуває у неабиякому смутку через те, що чоловік не бажає з нею перемовитися й парою слів.

Сам дядечко Абсалом відвідував герцога щодня зранку, старанно помолившись перед тим усім відомим богам, і залишав йому цілу тацю з різноманітними настоянками, які, як підозрював дядько, його світлість просто виливав у вікно. Однак це цілком відповідало умовам таємної домовленості, укладеної між герцогом і його придворним лікарем, і, звісно ж, дядечко Абсалом тримав усі свої підозри при собі, зосередивши зусилля на тому, щоб зайняти розум герцогині чимось іншим, аніж роздуми про душевне нездоров'я її чоловіка. Зрозуміло, всі ці хитрощі давали змогу виграти дядечкові не так уже й багато часу, через що він турбувався з кожним днем дедалі сильніше. Але я була зосереджена лише на своїх власних цілях і не замислювалася над тим, що над головою придворного лікаря невблаганно згущуються чорні хмари.

...У тій частині будинку, де страждав від нападів душевної недуги пан Огасто, і серед білого дня було не знайти живої душі - слуги з забобонним острахом ставилися до хвороби його світлості і уникали наближатися до його покоїв без нагальної потреби. Зараз же, опівночі, тут і поготів не чулося ні шереху - тільки тьмяне світло лампад, що догорали в коридорі, вказувало, що ця частина замку не зовсім безлюдна. Запізно я відчула страх - зараз мені легко вірилося в вигадки Ґарля про стародавніх духів, що обходять свої володіння при повному місяці. Вицвілі фрески на стінах набули моторошних рис - очі давно померлих святих немов наповнилися нічною темрявою, і я почала сторонитися старовинних статуй, що стояли в темних нішах, - їх кам'яні пазуристі лапи, здавалося, тремтять від бажання вчепитися в моє горло.

Якнайтихіше я наблизилася до дверей і побачила, що зачинені вони нещільно, - протяг помітно коливав вогонь лампад, що висіли неподалік. Спочатку мені здалося, що в бібліотеці розмовляють двоє, і я вирішила, що пані Вейдена, не стримавшись, прийшла напоумлювати свого чоловіка. Але незабаром я зрозуміла, що, незважаючи на різницю інтонацій, всі слова вимовляє один і той самий голос - голос його світлості. Даремно напружувала я слух - нічого зі сказаного мені зрозуміти не вдалося. Мабуть, пан Огасто в маренні повернувся до рідної південної говірки.

Цікавість з'їдала мене - якщо вже я натерпілася стільки страху, прийшовши сюди серед ночі, то мені здалося несправедливим задовольнитися підслуховуванням якоїсь тарабарщини. Тихенько я відчинила двері, готуючись тікати щодуху, якщо пан Огасто одразу ж накинеться на мене з лайкою, проте моє вторгнення він не помітив. Зіщулившись, я прошмигнула в темний кут і почала шукати поглядом герцога - цього разу він не сидів за своїм столом, але знайти його виявилося легкою справою: пан Огасто перебував у найосвітленішій частині кімнати перед портретом, поруч з яким горіло відразу декілька лампад.