-5-

Звісно, я не зізналася Ґарлю, з якої причини герцог прийняв на службу лікаря, хоч хлопчисько і був моїм єдиним добрим приятелем у палаці. Але він був балакучим, та ще й дядечка не надто любив - говорити з ним відверто було б справжньою дурістю.

- Дядько Абсалом не любить обговорювати хвороби своїх пацієнтів, навіть зі мною. Такі захворювання, як у пана Огасто, не лікуються швидко, - відповіла я, мимоволі наслідуючи дядечкові інтонації. - Поспіх може виявитися згубним! Та до того ж на носі повний місяць. У цей час душевні недуги завжди загострюються, якими б міцними мікстурами не частували хворого.

- Це все тому, що шкідливі духи за повного місяця капостять людям із подвійною завзятістю, - заявив Ґарль із упевненим виглядом. - А в замку цієї нечисті сповна повно! Не здумай ходити наодинці по палацу, поки світить повний місяць, - неодмінно зустрінеш тутешнього домовика, а в нього поганий характер...

- Ти сам-то його зустрічав? - глузливо запитала я.

- Ще чого! - замахав руками Ґарль. - Навіщо мені дивитися на таку потвору? Він зазвичай нишпорить таємними ходами, забутими людьми, але при повному місяці відкрито блукає коридорами й галереями зі своїм ліхтарем, від якого виходить зелене світло, як від болотної гнилушки. Його лігво - у покинутій Східній вежі. Іноді вночі чути, як він страшно виє з її вершини, - мороз по шкірі пробирає! Боронь мене боги з ним зустрічатися! Досить того, що він поцупив із моєї схованки півкрони, а потім зрізав із кращої куртки святкові ґудзики. Та ще й перевернув чорнильницю на мої зошити, пустив кажана в кімнату матінки, зв'язав шнурки на моїх черевиках так, що я ледь зумів їх розплутати...

- Півкрону вкрав хтось із твоїх дружків, так само, як і ти сам вкрав її в якогось лобуряса, - розважливо відповіла я. - Ґудзики відгризли щури - їх тут повно, а чорнильниця перекинулася через протяг... Що ж до кажана - чи не сам ти заніс його у ваші з матінкою покої, а потім не встежив за ним?

Ґарль зовсім трохи почервонів, але лише буркнув щось нерозбірливе у відповідь.

- А шнурки в тебе й зараз заплутані, немов хвіст у біса, - завершила я свою промову.

- Домовик існує! - ображено вигукнув Ґарль, який не терпів, коли я висміювала його вигадки, але наполегливо продовжував мене ними частувати через дух протиріччя.

- А пан Огасто - морський диявол, - з презирством відмахнулася я від його слів. Ґарль, зіщулившись, з пересторогою озирнувся - все ж юний пліткар побоювався, що його історії дійдуть до панських вух, - а потім, переконавшись, що нас ніхто не підслуховує, з палкістю взявся доводити, що я запам'ятала все зовсім не так, як він розповідав.

Не встиг він до пуття захопитися, як у дверях з'явилася дівчина, що служила на кухні, - їй треба було накласти мазь на обшпарену руку, а потім з'явився псар, свіжі укуси на тілі якого ніколи не переводились, і хлопчак тихенько прошмигнув у прочинені двері. Пані Ерміна Лорнас уже довідалася, що її син тиняється при племінниці лікаря, і суворо вичитувала його по п'ять разів на день, вважаючи, мабуть, що в її родині схильністю до лікування (і лікарів) має вирізнятися хтось один. Зрозуміло, цього було недостатньо для того, щоб відвадити Ґарля від лікарських покоїв, але хлопчисько добре знав, як швидко розходяться чутки, і справедливо вважав, що від очей служниці до вух його матері відстань вкрай невелика.

Наступний день мав бути точнісінько схожим на попередні, і я з тугою збовтувала важкі пузаті бутлі, де настоювалися болезаспокійливі та відхаркувальні засоби. Дядечко Абсалом, неквапливо й із задоволенням поснідавши, попрямував до пані Вейдени засвідчити свою пошану й спитати, чи заспокоїли ароматичні свічки її головні болі, а я знову залишилася очікувати на покусаних, застуджених і ошпарених пацієнтів. Ґарль не показувався, мабуть, не зумівши цього ранку втекти від свого наставника, і мені не дісталося звичної порції свіжих ранкових пліток, що слугували нам скромною розвагою.

Яким же було моє здивування, коли в дверях з'явилася одна з особистих служниць пані Вейдени, що передала мені розпорядження негайно з'явитися перед очима її світлості. Кров спочатку відхлинула від мого обличчя, а потім я почервоніла, як варений рак, - мені подумалося, що пані Вейдена дізналася, що я вела таємні бесіди з її чоловіком. Служниця герцогині нічого мені не пояснила, і я, квапливо забинтувавши подряпані руки молодшому садівникові, який прийшов за кілька хвилин до дівчини, попрямувала до покоїв її світлості.

Кімнати, де проводила свої дні пані Вейдена, оточена нудним і вкрай добропорядним почтом, займали найсвітлішу частину палацу - герцогиня любила вишивати і присвячувала цьому заняттю багато часу. Хоч старий замок і не був схожий, за її власними словами, на резиденцію короля Ґорденса в Лірмуссі, юна пані Тамельну намагалася надати похмурій стародавній будові легковажну чарівність, притаманну багатим столичним будинкам. Підлога в тих покоях, куди мені наказали з'явитися, була вкрита строкатим яскравим килимом, поверх якого лежала безліч подушок із золотими китицями, - на них годилося недбало й витончено сидіти, але видно було, що тамельнським дамам це мистецтво давалося нелегко. Одна пані Вейдена спиралася на гору подушок, не применшуючи цим своєї гідності, але доповнюючи її красою юної гнучкості. Пози решти жінок мали незграбний і скутий вигляд - фрейліни напружено стежили, щоб довгі щільні подоли їхнього вбрання прикривали ноги до самих носків туфель, при цьому намагаючись зберегти горду поставу. Я не відразу помітила дядечка Абсалома - він сидів на цілому стосі подушок, але за пишними спідницями співрозмовниць, що оточували його, пана лікаря розгледіти було важко.