-2-

- Зачекайте тут, пане аптекарю. - Вейдена відчинила різьблені дубові двері і, обернувшись, пояснила: - Це бібліотека мого чоловіка. Тут він завжди проводить післяобідній час. Лише мені дозволяється турбувати його в ці години...

Із цими словами вона зникла за стулкою, що безшумно зачинилася. Слуги, переглянувшись, наостанок стиха обізвали нас шахраями, охочими нажитися на чужій біді, і пішли, поспішаючи розповісти нові плітки іншій челяді.

Дядько злодійкувато озирнувся і, упевнившись, що його, крім мене, ніхто не бачить, притулився до стіни, випустивши чи то гучний подих, чи то тихе завивання.

- Мабуть, мене прокляв той варіят із Кімари... - пробурмотів він, і очі його закотилися. - Без причини доля не може бути настільки безжальною.

- Нічого, можливо, все ще обійдеться, - пискнула я.

- Мовчи, - застеріг мене дядечко Абсалом свистячим шепотом. - Я все ще пам'ятаю, хто винен у цій наймерзеннішій пригоді!

Тут двері герцогської бібліотеки відчинилися. Дядько неголосно гикнув, а я, попри те, що подумки закликала себе зберігати спокій, відчула зрадницьку слабкість у ногах.

-Проходьте ж, пане аптекарю! - Вейдена стояла біля входу. - Мій чоловік згоден поговорити з вами.Дядько відокремився від стіни і нетвердо рушив до бібліотеки, нагадуючи шибеника, що наближається до ешафоту. Поміркувавши, я пішла за ним, розсудивши, що мене вважають кимось на кшталт собаченяти, яке не має навіть дещиці розуму, завдяки якій могло би витлумачити чужі слова, не кажучи вже про те, щоб використати їх на шкоду будь-кому.

Відстаючи від дядька на три кроки і не відриваючи погляду від килима, яким була встелена підлога, я увійшла у велику світлу кімнату, де вчувався дух якихось незнайомих мені пахощів.

- Ось, Огасто, - подала голос Вейдена, яка здавалася вкрай переляканою в присутності свого чоловіка. - Це той самий лікар, про якого я тобі говорила.

- А-а-абсалом Рав, цілком і повністю до ваших послуг, ваша світлосте, - промямлив дядечко, тремтячи всім тілом.

- Підійдіть ближче, шановний пане Рав. - Приємний голос був тихим, трохи глухуватим, і я розрізнила в ньому дивний, ніколи раніше не чуваний мною акцент. - Я не люблю розмовляти, коли мені погано видно очі співрозмовника.

Дядько Абсалом поспішно продріботав уперед. Я повторила його маневр, зігнувши шию так, що підборіддя вперлося в груди.

- Хто ця дівчина? - у тоні герцога Тамельнського не чулося жодної зацікавленості, він був цілком занурений у якісь далекі від нас із дядечком міркування, і ставив запитання, здавалося, абсолютно бездумно.

- Дозвольте представити вам мою небогу, Фейнеллу Біркінд, ваша світлосте, - дядько чіпко вхопив мене під лікоть і підштовхнув уперед. Я зробила незграбний реверанс, а потім ще й розгублено вклонилася про всяк випадок. Очі підняти я так і не наважилася, тому розгледіти змогла тільки ніжки письмового столу, за яким, мабуть, і сидів герцог.

- Яке в неї чудернацьке вбрання, - чоловічий голос був так само байдужий. - Чесне слово, вас не повинні були впустити в Тамельн, пане лікарю, тут панують вельми суворі звичаї. Здається, у вашої племінниці щось недобре з шиєю. Її продуло в дорозі?

- Ні-ні! - дядько непомітно, але болісно ткнув мене пальцем у бік. - Просто бідна дівчинка родом із глухої провінції, і її лякає все нове. Гадаю, її збентежила розкіш цього чудового будинку і ваша милостива увага до неї. Так, моя люба?

І я знову отримала чутливий стусан.

- О, так, - покірно пробелькотіла я, піднімаючи голову, щоб поглянути на герцога Тамельнського, який, судячи з його розмови, і справді був вельми дивним паном.

...Він відверто розглядав мене, але в погляді його було дуже мало цікавості, як, утім, і будь-яких інших емоцій. З такою нудьгою зазвичай вивчають статуї в храмі під час півторагодинної служби. Поза всяким сумнівом, герцог, на відміну від своєї дружини, одразу розпізнав, з ким має справу: рухи його темних, затягнутих поволокою очей вказували на те, що від нього не сховалася жодна латочка на нашому одязі та жодна дірка в наших черевиках. Я ж витріщалася на нього, як на найбільшу дивовижу, що траплялася в моєму житті, і, гадаю, мене б зрозуміло будь-яке дівчисько, що зустрілося б з герцогом Тамельнським.

Пан цих земель виявився ще привабливішим зовні, ніж його красуня-дружина. Найзатятіший недоброзичливець не зміг би знайти в обличчі Його Світлості вади. То був смаглявий худорлявий брюнет з матовою шкірою; герцог був схожий на жителя півдня, але набагато витонченішого, ніж ті носаті балакучі добродії, яких я раніше бачила в містах, куди забрідали ми з дядьком під час своїх мандрівок. На досконалому обличчі чорним вугіллям горіли мигдалеподібні очі, обрамлені довгими дівочими віями, і я одразу вирішила, що нічого красивішого я зроду не бачила. Одного їхнього пекучого погляду вистачило для того, щоб щоки мої почервоніли, а серце забилося, наче спійманий птах.

- У вашої племінниці рідкісний колір волосся, - тим часом продовжував прекрасний герцог, збайдужіло вивчаючи мене з ніг до голови. - У неї в роду не було нікого з Іншого народцю?

- Ваша проникливість зробила б честь будь-кому, - негайно й улесливо відгукнувся дядько Абсалом. - Моя бабуся по крові - з рудого лісового люду, але готовий запевнити вас, що вона була найскромнішою й найтихішою бабцею, всупереч усім тим розмовам, що ведуться про лісових жителів. Фейнелла, на жаль, одна-єдина серед своїх сестер пішла в неї, але, чесно кажучи, це звичайне дурне дівчисько, яке нічим не відрізняється від інших...