Вступ

Незадовго перед початком тамельнского ярмарку, якраз в день преподобного Пінадольфа-Хлібодара, перед шильдою з назвою містечка зупинилося двійко подорожніх – літній чолов’яга у вицвілому від мандрів плащі та невисока, міцно збита рудоволоса дівчина в строкатому вбранні. Низ її спідниці, що ледве прикривала литки сильних ніг, давно вже перетворився на лахміття, однак закоротка куртка все ще намагалася вразити чуже око свою фальшивою розкішшю: вишивка мішалася з блискітками і яскравими бусинами, а там, де не було розсипу дешевих бусин, неодмінно траплялася кольорова бахрома або ж якісь порепані шнурки.

Перший-ліпший зустрічний легко б помітив, що на лівому лікті вже видніється недбала шкіряна латка, і навіть самий нетямущий здогадався б, що невдовзі така сама з’явиться на другому рукаві. Запорошене понівечене взуття мандрівників свідчило, що йдуть вони здалеку, а помарнілі від постійного недоїдання обличчя – що подорож ця розпочалася дуже давно при вельми несприятливих обставинах. 

Вони уважно, не поспішаючи, роздивлялись прибиті до стовпа дощечки з оголошеннями, що стосувалися життя-буття містечка. По тому, як зосереджено супилися їхні лоби, можна було зробити аж два висновки: по-перше, мандрівники навчені читати, хоч вигляд мають досить пошарпаний і негодящий; по-друге – вони шукали серед чималої купи пропозицій дещо цілковито певне.

-Гляньте-но, дядечку Абсаломе! – вигукнула дівчина, помітно змучена, але все ще жвава (саме цей тип жвавості вкрай шкідливий для свого носія!) і тикнула пальцем в одну з дощечок. – Та в них тут от-от ярмарок! Як ми з вами вгадали!..

Дядечко, на відміну від своєї занадто спритної племінниці, здавався чоловіком поважним і вирізнявся збіса філософським виразом обличчя, що викликало підозру в схильності до дрібного шахрайства, а також – у життєвому досвіді, який не назбираєш, сидячи вдома, попахкуючи люлькою і споглядаючи за сусідами. Загалом, то був звичайнісінький представник міщанського торгового стану, що переживав не найкращі часи свого життя. Кругле його обличчя прикрашали посивілі довгі вислі вуса, що мали б надавати фізіономії виразу простоти і миролюбності – саме цього їй не вистачало, - а від блискучої пролисини відбивалося сонячне проміння.

-Ярмарок – це добре, - задумливо промовив він. – Там завжди знайдеться зайвий гріш, що покращить наше скрутне становище! Містечко це виглядає пристойним, ось і дахи криті черепицею, і стовп цей недавно пофарбований за рахунок міської казни… Отже і люд з’їдеться з усієї  округи. Пошукаймо щастя…

Але руда дівчина не зупинилася на досягнутому, її брудний палець з обгризеним нігтем тикнувся у пергамент, вже суттєво надірваний та запаскуджений птахами.

-Дядечку! Послухайте, що тут написано! – вона почала читати по складам, водячи пальцем по ледве помітним рядкам, і купа її браслетів подзенькувала в лад до її збудженого голосу.  – «є нагальна потреба в досвідчених лікарях, цілителях, аптекарях чи знахарях, що обізнані в знятті пристріту, порчі та інших уроків, а також вміють визначати причину душевних недуг. Звертайтеся до дому Його Світлості герцога Тамельнського, де на вас чекає щедра нагорода за успішне зцілення». – Очі дівчини сяяли, а голос був сповнений радісного хвилювання. – Дядечку Абсаломе, це ж рідкісна вдача! Аптекар! Нарешті трапилася робота саме для вас! Та й в людській душевній організації ви надзвичайно обізнані, самі про це сто разів говорили…Підемо туди сьогодні ж! Хтозна - може бути таке, що нас винайме сам герцог Тамельнський. Ми будемо жити, харчуватися на герцогській кухні…

І вона, благаючи, склала докупи руки, загрубілі від сонячного проміння, вільного вітру та інших явищ природи, які безжально діють на волоцюг, що не мають даху над головою. Замурзане лице дівчини набуло жалісного виразу, а ноги від нетерпіння притупували на місці.

Нижче, під пергаментом, на тільки-но пофарбованому стовпу, було надряпано цвяхом «Герцог здурів», а ще трохи униз – «Божевільний герцог – ганьба Тамельну!».

Дядечко Абсалом похитав головою і з осудом прочитав ще декілька подібних висловів, якими був прикрашений стовп. Вони навпростець вказували на те, хто саме в герцогському домі потребував послуг лікаря.

-Нема ладу в цьому королівстві! – невдоволено промовив він. – В благословенному нашому Даленстадті не встиг би один таке надряпати, як усі інші вже довбали б кайлом каміння… А тут владу не шанують, каменоломень немає...

І він гірко зітхнув, з тугою згадуючи рідну місцину, що завжди здалеку здається удвічі милішою за всяку іншу. Потім, покопирсавшись в кишені, дістав звідти невелику жменьку поганенького зерна і із словами "Душе-заступнику містечка, не прогнівайся на нас, прояви гостинність"! розсипав його попід стовпа - то був давній звичай, спільний, напевно, для усіх серединних королівств. Хто-хто, а волоцюги про нього не забували, знаючи, що їх вдача мінлива, а вищі сили - злопам'ятні.

- Дядечку, нумо ж, ходімо до герцога! Ви його швиденько вилікуєте, а щедру нагороду витратимо на відкриття нової крамниці десь у столиці! Давайте спробуємо! – і руда дівчина вчепилася в плащ родича, витріщаючи свої великі сині очі.

- Тільки через мій труп! – рішуче відповів на цю палку промову дядечко Абсалом і пішов геть від шильди у бік тамельської міської стіни.

Дівчина з досади завила як дух, що передвіщає ночами передчасну смерть, підхопила важку торбу, що лежала в придорожній пилюці, і поспішила за дядечком, який, треба помітити, крокував на легких. У сумці щось скляно побрязкувало, булькало та гуркотіло.