-17-

Торок побажав своїм спільникам доброї дороги крізь зуби; його стара, анітрохи не криючись, плюнула під ноги коню майстра Ґлааса, і підводи, навантажені награбованим добром, тяжко рушили дорогою, що сірою звивистою стрічкою виднілася в передранішньому серпанку між темними кам'янистими пагорбами. Ми з Ґарлем йшли пішки, з переляком поглядаючи на наших супутників, ще не звикнувши до їхньої компанії. Хтось із розбійників їхав верхи, хтось - керував підводами, але були й такі, хто прямував поруч із нами, відміряючи дорогу широкими кроками. Навколо них крутилися великі безвухі пси - мабуть, постійні супутники розбійників.  Багато хто з людей майстра Ґлааса змінив хутряні накидки на звичайні вовняні плащі; мечі та іншу зброю приховали, і тепер зграя скидалася на звичайне кочове плем'я, яких чимало блукало землями вільних королівств. Хіба що жінок, окрім мене, у ньому не було, але й таке траплялося, коли бідність гнала чоловіків на заробітки, а дружини й діти впроголодь чекали їхнього повернення.

Наше з Ґарлем становище, гадаю, мало хто вважав би завидним - у рабство ми потрапили з тієї самої хвилини, як Ґлаас вирішив, що прихопить бранців із собою, і тепер ми повинні були виконувати всю роботу, яка, на думку розбійників, була до снаги хлопчакові та дівчиську. На привалах ми збирали гілки для багаття і готували юшку, а потім чистили і мили весь брудний посуд. Не встигала я присісти, як мені жбурляли кілька рваних курток, які потрібно було зашити, або ж наказували лагодити поношене взуття. Харчуватися ми мали недоїдками - Ґлаас оголосив, що не витратить на нас жодного зайвого окрайця хліба, інакше йому нізащо не продати таких рабів з вигодою для себе. Але, незважаючи на ці грізні заяви, після обіднього привалу він сам кинув переді мною миску з майже непочатим шматком м'яса нібито для того, щоб я швидше її вимила. Ватажкові було не з руки проявляти добре ставлення до бранців, але водночас він відчував жалість до нас, дурних дітлахів, які пустилися на пошук пригод, - саме так він думав про мене і Ґарля. Поміркувавши, я вирішила, що не так уже й сильно це відрізняється від тих часів, коли я бродяжила з дядечком Абсаломом, і почала знаходити в старому Ґлаасі неабияку подібність до мого буркотливого родича.

Загалом розбійників у зграї Ґлааса було шістнадцять. Усі вони не перший рік виходили на промисел у тутешні краї й тому встигли добре притертися одне до одного. Майстра Ґлааса вони поважали і підкорялися його волі беззаперечно, але навіть його наказ не міг повністю захистити мене від їхньої настирливої уваги - жінок на пустищі лихі люди бачили не так вже й часто. Молодші не втрачали нагоди жартома нацькувати на мене пса, щоб посміятися потім з мого вереску і повитріщатися на мої ноги, що виднілися з-під підібраних спідниць, а розбійники більш поважного віку напівголосно лаялися, мовляв, звалили на себе тягар - прибутку з гріш, а клопоту не оберешся. Вози раз у раз застрягали на старій дорозі, рухалися ми повільно - вже точно не через нас із Ґарлем! - однак неприязнь на те й потрібна, щоб нагороджувати когось ляпасами і стусанами без жодних розумних на те причин.

Що далі ми відходили від заїжджого двору підлого Торока, то похмурішими й суворішими виглядали простори Сольгерового Поля: кам'янисті схили, порослі вересом і червонуватим лишайником, були відкритими для  холодних вітрів. Тільки в низинах, схожих на ущелини, росли криві сосни і колючі кущі, що давали укриття від негоди. На ходу я встигала зібрати жменю-другу кислих ягід шипшини, від яких голод потім долав мене вдвічі сильніше. Але Хорвеку їжі і зовсім не діставалося, я весь час пам'ятала про це і за будь-якої нагоди намагалася поцупити для нього який-небудь шматок. Колишнього демона випустили з воза лише ввечері, коли майстер Ґлаас вибрав місце для ночівлі. Хорвек байдуже сів на землю, спершись спиною на брудне колесо, і завмер, заплющивши очі, - зараз він нагадував дику тварину, що страждає від глибокої рани, але не знає іншого способу зцілення, окрім спокою і нерухомості.

Ми зупинилися в улоговині поруч із невеликим озерцем, наповненим темною стоячою водою - розбійники називали його Гнилим Оком. Тут було видно сліди попередніх стоянок - вогнище, викладене з каменів, лежанки з сухої трави під захистом кількох великих навислих каменів. Ми з Ґарлем насилу зібрали хмизу для багаття, від якого нас тут же відтіснили, і Ґлаас наказав усім готуватися до нічної стоянки. Це означало, що вози слід було розташувати півколом, яке захищало б людей і коней від непрошених нічних гостей, які почали подавати голос із темних ущелин. Але розбійники звикли до такого сусідства і весело перегукувалися, не звертаючи жодної уваги на тужливі стогони, що лунали звідусіль.

Я бачила, як затримуються на мені погляди - дедалі частіше й частіше, і зрозуміла, що це значить: у ночі, коли всі сплять вповалку, наказ Ґлааса було легко порушити - варто було тільки тихенько затиснути мені рота та приставити до горла ножа, і нікому не було б діла до цієї забави, а жалітися потім я могла скільки завгодно - навряд чи ватажок став би суворо карати своїх людей за таку витівку. Думки ці легко читалися на обличчях молодших хлопців, та й інші, здавалося, почали поглядати на мене з особливим блиском в очах, і я відчула, як від страху в мене заломило ноги.

Ні на що не сподіваючись, я присунулася до старого розбійника і жалібно запитала, чи не дозволить він мені спати у возі, поруч із Хорвеком. Зрозуміло, це прохання не сподобалося майстру Ґлаасу, хоч він не міг не розуміти причину, через яку я зважилася звернутися до нього. Його неприязнь до бранця і до тих стосунків, які він нам приписував, була занадто великою для того, щоб погодитися. Він насупився, і вже було відкрив рота, щоб гнівно відмовити, але водночас ми одночасно озирнулися на Хорвека, який так само сидів на віддалі. Очі демона були відкриті, він пильно дивився на Ґлааса, наче чекаючи на його відповідь, і я готова була заприсягтися, що тієї миті, коли ватажок хотів вилаяти мене, зіниці Хорвека спалахнули червоним - два крихітні криваві вогники в ночі.