-15-

Навряд чи отрута могла подіяти одразу, але мене одразу ж занудило. Нестерпно хотілося прополоскати рота, однак довелося зробити зусилля над собою і проковтнути гидоту. Це коштувало мені нападу кашлю, схожого часом на блювотні спазми.

-Йоле?.. - пропищав переляканий цими звуками Ґарль, але я уривчасто кинула:

-Не обертайся! Зі мною все добре!

-Тепер випий воду із золою, - наказав Хорвек, пильно стежачи за мною.

Брудна вода з кухля здалася мені не такою вже й гидкою після кривавого поцілунку, але горло немов звело судомою, і я кілька разів вдавилася, та так боляче, що сльози бризнули з очей. Напади кашлю ставали дедалі сильнішими, і я врешті-решт впала на коліна, не маючи сил розігнутися і вдихнути свіжого повітря. Хорвек притягнув мене до себе, насилу підвівшись, і деякий час підтримував мою голову, примовляючи щось заспокійливе.

-Тобі доведеться встати, Йоле, - почула я. - Це триватиме недовго, обіцяю. Усього-то потрібно встати й покружляти на місці. На заході сонця - саме час. Коли стемніє, духи стануть надто сильними і краще з ними не зв'язуватися. Ти можеш не повернутися зі світу видінь назад.

-Я побачу художника? - запитала я, бажаючи почути ще раз, що небезпечна затія того варта.

-Ти побачиш місце, де він зараз перебуває. Сподіваюся, він живий, інакше...

-Що - інакше? - попри те, що думки мої плуталися, мене охопив страх. - Що я побачу, якщо він мертвий?

-Живим людям не варто бачити царство мертвих, - м'яко відповів демон. - Це назавжди отруїть їхнє існування чорним смутком. Але, Йоле, тобі доведеться піти на цей ризик. Вставай і кружляй, поки сонце ще не сіло.

-Але я впаду! - прошепотіла я, відчуваючи, як від нудоти темніє в очах. - Ноги мене не тримають!

-Так і треба, - невблаганно відповів Хорвек, і підштовхнув мене, допомагаючи піднятися, хоч на це, здавалося, пішли його останні сили. Перед очима все пливло, але я побачила, як він повалився на бік, вдарившись головою об землю, і з куточка вуст потекла темна цівка. Я ледь не закричала, подумавши, що ось тепер вже він точно помер, але тут же кров запінилася на його сірих губах, і демон кілька разів хрипко зітхнув.

-Кружляй, - прохрипів він. - Кружляй, поки не впадеш. І питай без зупинки, де той, кого ти шукаєш! Забудь про мене, у тебе є важливіша справа. Я не помру, поки ти не повернешся, обіцяю!

І я, незграбно переступаючи з ноги на ногу, почала кружляти. Перед моїми очима миготіли поперемінно то язики згасаючого багаття; то спина згорбленого Ґарля, який здавався зовсім маленьким і загубленим серед голого каміння; то знесилений Хорвек, що лежав на землі. Потім світ похитнувся, і мені здалося, що Хорвек дивовижним чином випростався. Але ні - це всього лише я сама впала, і темрява нахлинула на мене, немов вечірні сутінки в одну мить змінилися глухою опівнічною годиною.

Розум мій, навпаки, прояснився. Я пам'ятала все, що зі мною сталося, і вперто шепотіла свої запитання, хоча, на перший погляд, поруч не було нікого, хто міг би на них відповісти. Тільки пил ліз мені до носа, та стояв у вухах дзвін. З полегшенням я подумала, що нестерпна нудота відступила, і тут же перед моїми очима запалали снопи іскор. Їх ставало дедалі більше й більше, допоки яскраве світло не змусило мене заплющити очі. А коли наважилася знову подивитися - навколо все було залите яскравим денним світлом, що невловимо відрізнялося від того, до якого я звикла. Воно було таким сяючим, іскристим, немов у кожному його промені містилася якась прекрасна магія. Дзвін у голові змінився ритмічним шумом, який не був схожий ні на що інше, що я чула раніше. Я, струсивши з себе заціпеніння, почала озиратися, піднявшись на ліктях.

Піді мною було сіро-рожеве каміння, зовсім не таке, як на пустищі, - кожний з камінців був округлим і відшліфованим, і я недовірливо погладила пальцем ледь шорстку поверхню. Тут ніг торкнулося щось прохолодне, і я, повернувшись, побачила, що лежу на березі, а позаду мене стелиться безмежний простір неспокійної білопінної води, що мерехтить на сонці всіма відтінками зеленого і синього. Над хвилями вдалині біліли вітрила величезних кораблів, а в мереживі свіжого листя на іншому боці затоки виблискувало червоною ошатною черепицею дахів велике місто. За нескінченними червоними скатами виднілися пологі схили гір, що тонули в блакитному серпанку. «Йой, духи, навіщо ви показуєте мені царство мертвих? - змолилася я чи то вголос, чи то в думках. - У нашому світі не може існувати настільки прекрасне місце! Навіщо я побачила всю цю красу? Як би я хотіла залишитися тут назавжди, не знаючи колишніх бід...".

Мабуть, промову мою почули, оскільки чудова картина зблякла, а в очах знову потемніло. "Астолано!" - пролунало в моїх вухах, і я прокинулася, одразу відчувши біль і нудоту, про які вже встигла забути. Мабуть, у безпам'ятстві я перебувала досить довго - сутінки згустилися, а багаття повністю вигоріло. Я з тривогою озирнулася - біля того каменю, де лежав Хорвек, було порожньо. Але не встигла я злякатися, як він схилився наді мною, допомагаючи піднятися. У сутінках я не бачила його обличчя, але з його гучного і хрипкого дихання було зрозуміло, що він дуже слабкий.

-Що ти пам'ятаєш? - запитав він швидко. - Говори, поки спогади не зникли! Якщо ти забудеш те, що бачила - вся ця затія виявиться марною.

-Ох, до чого ж кепсько... - застогнала я, складаючись навпіл. - Мене зараз знудить!

-Знудить, і не раз, - Хорвек безжально торсав мене, але я знову впала на землю. - Отрута має покинути твоє тіло. Але з цим можна почекати. Що ти запам'ятала? Видіння тануть швидко як сніг від вогню!