-14-

Однак справді дивовижним для мене стало видовище, що відкрилося нам з вершини пагорба. Ліс, яким ми щойно проїжджали, немов викосила коса страшного велетня. Безжальна буря вивернула з корінням найстаріші й найміцніші дерева, і скільки видно було оку - простягалися сама лише троща. Не залишилося й ознаки дороги, якою ми сюди прибули. Вихор, що зародився над розщепленою сосною, кинувся на долину, раніше рясніючу золотим листям, і знищив її за лічені хвилини, перетворивши на пустку.

-Немає дороги - немає наших слідів, - задоволено зауважив Хорвек, якого жахливі наслідки чаклунства, здавалося, анітрохи не стривожили. - Пані чародійці доведеться поморочитися, щоб відшукати нас знову.

-Але ж ця буря теж живилася її чаклунським даром? - я не могла відірвати погляд від сумної картини. - Ти казав, що духи раді вкрасти в чародія його силу, а тут її витрачено більше, ніж вина на Літнє свято...

У погляді Хорвека, спрямованому кудись у далечінь, мені відчувся якийсь сумнів, наче він не знав, чи варто говорити мені про щось важливе.

-Ох, та щоб тебе оса вжалила у твій хитрий язик! - вибухнула я, відчувши недобре передчуття. - Є про що розповісти, то розповідай! Ґарль все одно нічого не розуміє від страху, тож можеш не надто перейматися. Сам казав, що однією ногою в могилі. Кому ти будеш там переказувати свої погані секрети? Таким само небіжчикам?

-Це зовсім не секрет, - відгукнувся він, далі розглядаючи понівечений ліс. - І мої слова не принесуть тобі жодної користі. Я думаю про те, що відьма зовсім не чинила опору, коли прийшов час розплачуватися з духами повітря. Навпаки, вона з лишком обдарувала їх, щоб показати тобі, наскільки велика її сила. Але вона дещо помилилася...

-І в чому ж? - з підозрою поцікавилася я.

-Пані чародійка не знає, як мало ти розумієшся на чаклунстві, і вважає, що ти здатна злякатися, побачивши її справжню силу. Воістину, немає нічого дурнішого, ніж намагатися вразити невігласа, - Хорвек з усмішкою хитнув головою, і тут же похитнувся сам. Мабуть, його досі долали напади слабкості.

Сказане ним одночасно і заспокоїло, і розлютило мене.

-Нехай задовольниться тим, що налякала до напівсмерті Ґарля, - я, зморщивши носа, махнула рукою в бік хлопчиська, який досі щось бурмотів сам собі, смикаючись, наче навіжений. - Хоч би бідолаха не збожеволів.

-Я й кажу, що невелику користь вона отримала з цього, - хмикнув Хорвек. - Витратити стільки сил на те, щоб перетворити й без того безмозкого хлопчиська на ідіота!.. Здається, я починаю розуміти, чому чаклуни цього світу програли звичайним людям, незважаючи на те, що колись вони володарювали над вогнем, землею і повітрям, майже як Вищі Істоти. Люди завжди напрочуд дурні, скільки старої мудрості не вклади в їхні голови.

-Овва! - мені не подобалося, коли колишній демон зневажливо відгукувався про моє плем'я, нехай навіть ішлося про клятих чаклунів, які й мені самій не надто подобалися.  - Ти й сам був наполовину людиною за старих часів, не кажучи вже про те, що зараз ти один із нас!

-Чи не думаєш ти, що я вважаю себе хоч скільки-небудь розумним? - розсміявся Хорвек. - Єдине, що я знаю точно, то це те, що раніше я був значно дурнішим, ніж зараз, якщо вже опинився в нинішньому своєму становищі.

-Тобто, ти шкодуєш, що опинився тут, зараз, зі мною? - чомусь його відповідь вразила мене настільки сильно, що я поставила й справді дурнувате запитання, на яке, зітхнувши, сама тут же відповіла:

- ...Ну звичайно ж, шкодуєш... Хто б не шкодував - ти в минулому був вельможним паном, майже принцом, хоч і серед мерзенних чорних створінь. А зараз тобі доводиться голодувати, копирсатися в багнюці, не в змозі повернутися до тих, хто раніше був твоєю родиною...

Однак колишній демон не поспішав відповідати ствердно, знову про щось замислившись - і куди серйозніше, ніж раніше.

Я допитливо дивилася на нього, покусуючи обвітрені губи, адже знала, що в Хорвека є звичай мовчати про те, що, на його думку, мені зрозуміти було не дано - тобто, про вельми важливі справи. Але не встигло моє невелике терпіння виснажитися, як мене відволікло дещо інше: Ґарль, який трохи прийшов до тями, порпався у залишках наших пожитків, що знайшлися біля візочка, і, жахнувшись, я впізнала в його руках розірвану сумку Хорвека. Вона мала вкрай непривабливий вигляд, адже їй довелося пролежати на землі з тієї самої пори, як злощасний візок перекинувся. Дощ промочив сумку наскрізь, і тільки дивом вода не потягнула її в якусь із вимоїн. Але ж у ній зберігалося полотно, де була зображена таємнича дама, як дві краплі води схожа на пані Вейдену!.. З ним могло трапитися що завгодно, якщо вже добро з сумки просипалося на землю...

З розпачливими вигуками я кинулася до хлопчиська і встигла вихопити з його рук вогкий непривабливий згорток, який Ґарль уже збирався відкинути вбік.

-Ґарлю, що ж ти робиш, негіднику?! Ох, лихо! Лишенько!.. - вигукувала я, ледь не плачучи: портрет, пошматований пазурами ворон, перетворився на мотлох, і єдине, що можна було впізнати на ньому - зображення рук невідомої дами. Однак вина хлопчиська була тільки в тому, що він збирався викинути брудну ганчірку, і його обурене сопіння змусило мене схаменутися.

-Це проклята відьма знищила картину! - я зі злими сльозами на очах показувала полотно Хорвеку, який підійшов до нас. - Напевно їй стало поперек горла те, що портрет опинився в наших руках! Паскудна, підла магія!