-13-

-Це чому ж? - запитав упертий хлопчисько, волівший не упускати жодної подробиці з того, що я збиралася робити.

-Не твого розуму справа, - відрізала я. - Стій біля візка і якщо побачиш, що справа кепська, жени коней звідси що є сил і не зупиняйся, поки вони не здохнуть на ходу.

-Справа кепська? - ухнув Ґарль, в одну мить ставши схожим на стривоженого пугача. - Про що це ти, Йоле?

-Ох, і що ж тобі нема спокою, - пробурмотіла я незадоволено, водночас думаючи, що й сама частенько бувала занадто допитливою. - Як же тобі розтлумачити... Скажімо так: не виключено, що мій приятель, прийшовши до тями, захоче декого вбити...

-Мене? Ох, але я ж не хотів його нічим образити, та він і не чув нічого з того, що я тут казав! - нажахано заволав Ґарль, збліднувши. Мабуть, у глибинах його досить самозакоханої душі все ж таки бродила тривожна підозра, що зайву балакучість рано чи пізно буде покарано.

- Спочатку він вб'є мене, а потім тебе або будь-кого іншого, хто йому підвернеться під руку, - ці слова аж ніяк не могли стати розрадою, але я вирішила, що краще вже хлопчику знати правду, щоб зуміти вчасно забратися звідси. - Бачиш-но, він не надто прихильний до людей загалом, і, можливо, його зараз здолає напад, який остаточно зіпсує його вдачу.

-Ще один божевільний! То якого біса ми його рятуємо?! - вигукнув Ґарль, втупившись у нерухомого Хорвека. - Залишимо його тут і нехай із ним буде милість богів - вона, якщо розібратися, куди ліпша за людську!

-Не такий уже й поганий мій друг, - рішуче заступилася я за колишнього демона. - Чи захоче він когось убити, чи ні - достеменно невідомо, а ось за нами женеться ціла зграя тварюк, які вб'ють нас неодмінно. За таких обставин ніякими приятелями не розкидаються - навіть тими, що мають певні погані схильності. Ще раз кажу тобі, безглуздий Ґарлю: стій біля коней, та придивляйся. На це в тебе ж вистачить кмітливості, чи не так?..

-Що ж я не залишився з її світлістю? - занився Ґарль, задкуючи до візка. - Пані Вейдена була зі мною ласкавою, і напевно захистила б мене від гніву відьми...

-Аякже, до сто-біса вона б тебе захистила, - пробурмотіла я з дещицею ревнощів і схилилася над Хорвеком, що лежав нерухомо, немовби життя покинуло це нещасне тіло вдруге. - Ну, приятелю, прокинься колишнім зарозумілим негідником, нам ні до чого зміни...

Примовляючи всякі дурниці, щоб заспокоїти саму себе, я насилу розтиснула зціплені зуби старою ложкою, і влила йому в рот трохи вина, притримуючи голову. Мене не полишало відчуття, що я зараз притискаю до себе скаженого собаку, який кинеться гризти мої руки, варто йому тільки відкрити очі. Навіть перевертня обіймати було не настільки страшно, адже зараз я діяла навмання, з власної волі. О, як мені не вистачало колишнього Хорвека, який завжди давав жахливі, але розумні поради!..

Спочатку здавалося, що нічого не відбувається, проте за кілька секунд у горлі глухо забулькотіло і Хорвек закашлявся. "Боги, змилуйтеся, хоч би він не переродився остаточно! Якщо під вашими небесами ходитиме одним демоном більше – вони, певно, від того не закоптяться сильніше!" - думала я, плескаючи його по спині, і підносячи до пересохлих губ пляшку з вином.

Нічого не сказавши, Хорвек почав жадібно пити, так і не розплющивши очей - немов безпам'ятство ще не відпустило його.  Потроху він підвівся, тож мені вже не потрібно було підтримувати його, і заплющені очі справляли моторошне враження: демон мав заворожений, позбавлений усяких проблисків розуму вигляд.

-Візьми-но хліба, - ледве промовила я, подаючи йому окраєць, просочений тим самим вином; дядечко Абсалом казав, що це добре повертає сили в разі недокрів'я.

По обличчю Хорвека не можна було сказати, що він чув ці слова - повіки його не здригнулися, - проте він слухняно взяв хліб і жадібно вчепився в нього зубами.

-Ось ще, - прошепотіла я, подаючи новий шматок тремтячою рукою. - Тобі потрібно їсти, ти зовсім змучив себе голодом...

Краєм ока я бачила, як переступає з ноги на ногу біля візка переляканий Ґарль - напевно, йому зараз здавалося, що я піднімаю мерця з могили; та й мені самій обличчя Хорвека здавалося мертвим. Але він їв шматок за шматком, рівно сидячи навпроти мене і не виявляючи жодних ознак свідомості - так само я могла б кидати хліб у вогонь.

-Невже тобі відшибло розум повністю, бідолахо? - шепотіла я, від страху не відчуваючи рук і ніг. - Тобі так не подобалося в людському тілі, що вирішив більше про це нічого не знати? Їж і згадуй, ким ти був і що з тобою сталося...

Тут я запнулася, оскільки як ніколи раніше ясно зрозуміла, що згадувати подібне ніхто, мабуть, не захотів би. Але Хорвек раптом опустив руки, забруднені липким вином, і завмер, мляво опустивши голову.

-Хорвеку? - невпевнено покликала я, чуючи, що голос мій нагадує слабке бекання козеняти.

Повільно він підняв голову і очі його виявилися широко відкритими - чорні, порожні, як вуглинки.

-А щоб тобі заціпило!.. - промимрила я, пригадуючи, що минулого разу, коли колишній демон небезпечним чином наближався до людського стану розуму, очі його з жовтих ставали чорними, а, отже, і...

Додумати я не встигла, оскільки наступної миті пальці Хорвека зімкнулися на моїй шиї, і лише те, що він був украй виснаженим, допомогло мені вирватися, щодуху смикнувшись убік.  Але далеко я не втекла - демон вчепився в мою ногу, повалившись при цьому на стоптану землю, і я відчула, як він тягне мене до себе. Чіпляючись за коріння дерев, шалено вивертаючись і навмання молотячи вільною ногою, я крикнула Ґарлю, щоб він забирався геть. Я сподівалася, що хлопчисько давно вже нахльостує коней, але кров так шуміла і стукала у вухах, що я не змогла б розчути тупіт копит. Хорвек ослаб, проте мені було не під силу впоратися з ним, і ось уже я лежала, притиснута до землі, а його пальці знову шукали мою шию під коміром задертої куртки.