-10-

Однак після уважного вивчення мені здалося, начебто з картини не буде ніякого зиску - жодних таємних знаків, які вказували б, що в малюнку захована відповідь на мої запитання, я не знайшла. Мої очі бачили тільки все те ж гарне обличчя пані Вейдени, яка здавалася на картині трохи гордовитішою і суворішою - можливо, через сріблясто-сіру сукню, яка дещо нагадувала воїнські обладунки. Вона не була схожою на те вбрання, що зазвичай носили багаті дами у Тамельні. Пояс був зав'язаний по-іншому, низько на стегнах; виріз не настільки низький - відкриті лише ключиці; широкі рукави з тканини одного кольору спускалися до самої підлоги, закінчуючись сріблястими китицями - але ж навіть у найбіднішої з придворних дам пані Вейдени знайшлися гроші на те, щоб ушити в рукави клинці двох кольорів, як це годиться у шляхетному колі! Ні, ця сукня нікуди не годилася!

-Чому тут намальована така чудернацька сукня? - запитала я у пані Вейдени, набравшись хоробрості. - Невже так одягаються в столиці?

-Не знаю, - вона розгублено дивилася на картину, немов бачила її вперше. - Не пригадую, чи говорила я про це з Огасто, але, здається, він пояснював, що так прийнято вбиратися в його рідних краях...

-А чи говорив він, звідки прибув у Лаегрію? - запитала я без якоїсь певної надії.

-Ні, ніколи, - сумно відповідала Вейдена, яку пригнічував дедалі сильніше вигляд портрета, що виявився чужим. - Одного разу він ненароком зауважив, що зими тут холодніші, а весна приходить пізніше. До того, як він прибув до двору мого батька, я чула, що його називають забродою з півдня. Але сам він жодним словом не обмовився про свою сім'ю... про рідні місця... Ох, то він зовсім не кохав мене, чи не так? - раптово розридалася вона, вдаривши рукою по багатій рамі.

І вперше, про себе даючи відповідь на це запитання, я не відчула, як серце завмирає від радості.

-Ваша світлосте, - вголос сказала я, зробивши крок уперед. - Він зачарований. Кілька років його розум оповитий таємними закляттями, і мені говорили, що рано чи пізно це занапастить вашого чоловіка. Але також я знаю, що такі чари неможливо накласти без дозволу на те самої людини. Пан Огасто чомусь вирішив зробити це з собою, і поки ніхто не знає, що ховається в його минулому - немає жодної надії, що чаклунка відступиться. Ви можете лишень потайки чинити опір чаклунству, а я - іноді відчуваю його, але ні в кого з нас не вистачить сил, щоб перемогти відьму.

-Він покине мене, якщо чари зникнуть? - тільки й запитала пані Вейдена.

-То краще, щоб він загинув? - тепер я говорила голосно і зло, відкинувши будь-який страх.

-А що краще для тебе, небого лікаря? - вона примружила злі очі, повні сліз, і я подумала, що не так уже й добре її знала. - Що сподіваєшся отримати?

-Що б я не отримала - це не буде відьомським мороком, і цього мені достатньо! - сказала я гордо.

Напевно моя відповідь боляче вразила пані Вейдену, і вона деякий час мовчала, уривчасто дихаючи.

-Вірно, - промовила вона тихо. - Немає нічого гіршого за брехню. Чого ти хочеш від мене? Сьогодні ми, здається, рівні в силі, а точніше кажучи - у безсиллі...

-Нічого, крім того, про що я вже просила вас: віддайте мені цю картину, ваша світлосте, - я вклонилася їй, не бажаючи якимось чином принизити герцогиню ще більше.

-Забирай, - вона зробила різкий жест. - Все одно я не бажаю бачити її.

Хорвек, здавалося, тільки й чекав цих слів - одразу ж його ніж розпоров полотно. Згорнувши холстину, він поклав її у свою сумку.

-Ми зможемо повернутися тим самим шляхом, яким прийшли? - запитала я, запізно зрозумівши, що наш колишній план віднедавна став цілком непридатним.

-Гадаю, що ні, - зітхнув Хорвек, озирнувшись туди, де в темряві холонуло тіло нашого поводиря.

-Мабуть, я знаю, як допомогти вам, - раптово втрутилася в нашу розмову пані Вейдена, обличчя якої невловимо змінилося після нещодавніх короткочасних сліз і тепер нічим більше не відрізнялося від того, що було намальоване на портреті, - вираз його свідчив про гордість і силу, які дають змогу винести майже будь-який удар долі.

-Ваша світлосте!.. - вигукнула я, щиро здивувавшись її словам. Досі я вважала, що шляхетність Вейдени не настільки безмежна, щоб герцогиня зголосилася допомагати мені за власним бажанням.

-Заберіть із собою хлопчика, і я зроблю все, що в моїх силах, щоб ви пішли звідси живими й неушкодженими, - дивно, але зараз, втративши усю свою законну владу, герцогиня поводилася як істинна правителька і дбала про свого маленького підданого, як це годилося добрій пані.

-Ваша світлосте! - вигукнув Ґарль, який, діставши зауваження від Хорвека, старанно мовчав і навіть часом ляскав себе по губах, борючись зі спокусою втрутитися в розмову. - Не віддавайте мене їм, заради всіх пресвятих угодників! Я, звісно, і наполовину не такий мудрий, як ви, тому не зрозумів майже нічого з того, про що балакала Фейн, але в дечому я розбираюся краще за багатьох. Нехай ця руда холера тричі заприсягнеться, начебто не відьма, але я-то точно знаю: половина всіх лих, що трапилися тут, - на її совісті. Іншим людям не потрібно вміти чаклувати, щоб наворотити таких справ, після яких і чародіям робити нічого! А цей її приятель... Чи не занадто багато він знає про чарівництво?

-Притримай-но язика, Ґарлю! - через невдячність негідного хлопчиська руки в мене так і засвербіли. - Чи ти не зрозумів, що оберіг уже не врятує тебе від відьми? Сховайся хоч під ліжком її світлості - тебе витягнуть звідти й згодують мерзенній нечисті, що розплодилася навкруги триклятої чаклунки, як клопи в матраці. А потім гнів чародійки обрушиться на твою пані, якій і так доведеться несолодко в цьому павучому лігві!