-5-

-Ти їх знайшов? - охнула я, мимоволі захопившись кмітливістю демона.

-Вони й не ховалися, - Хорвек усе впевненіше крокував униз вулицею, і я з полегшенням помітила, що нездорова блідість уже зійшла з його обличчя. - Повернувшись до храму, ці пройдисвіти оголосили, що все золото забрали розбійники. Навіть якщо хтось й засумнівався в цих словах, то не наважився проводити допит після того, як до міста повернулися пограбовані прочани, які на кожному кроці волали про нечестивців, що напали на святих людей. Тільки про це й базікають у тавернах, потай заздрячи удачі богохульників, які без зайвого клопоту отримали цілу скриню золота.

-І ти вирушив до храму? - продовжила я розпитування, зрозумівши, що вони анітрохи не бентежать бродягу.

-При храмі дозволяють ночувати біднякам, і хоч спати в тій сирій і холодній богадільні не набагато приємніше, ніж у могилі, - незворушно відповів він, - я скористався гостинністю святої обителі. У відповідь на мої простодушні розпитування добрі люди вказали на святих отців, які постраждали від розбійників, і вже на світанку один із них розповів мені, де закопана скриня.

Від останніх слів у мене мороз по шкірі пішов, незважаючи на те, що голос Хорвека залишався таким же безтурботним. Не доводилося сумніватися, що запитай я: "Невже ти катував монаха, мерзотник?" - він усе з тією ж видатною байдужістю відповість на моє запитання ствердно, та ще й додасть до відповіді чимало огидних подробиць.

З усього виходило, що минулу ніч колишній демон провів з набагато більшою користю: поки я сумнівним чином збагачувала свій розум, слухаючи пана Казіро, Хорвек розбагатів у прямому значенні цього слова. З того, як невловимо змінювався колір його очей під час розповіді про монашеські скарби, я зрозуміла, що золото вельми до вподоби як його демонічній частині, так і людській.

Я не знала, куди він веде мене, і не наважувалася питати, уже втомившись від відповідей, які лякали мене ще більше, ніж мовчання. Однак погані думки не відступали, адже мій погляд раз у раз затримувався на Хорвеку - все в його зовнішності нагадувало мені: це тіло раніше належало якійсь іншій людині. Колишній господар прикрасив свої руки синюватими північними візерунками, вплів у волосся різнокольорові нитки й намистини, вдягнув у вуха і в ніс срібні сережки... Тут я пригадала, що Хорвек зняв ці прикраси, коли ми поверталися до Тамельну, і прикусила губу, міркуючи, чому ж брязкальця повернулися на колишнє місце, попри те, що були надто яскравою прикметою. Чи не могло так статися, що тіло небіжчика зберігало якісь уривки пам'яті й наполегливо вимагало повернути те, що належало йому за життя?..

Хорвек був чутливим до будь-якого прояву моєї уваги - і тут же прямо запитав:

-Що знову не так?

-Срібло, - не придумала кращої відповіді я. - Люди кажуть, що демони не терплять срібла.

-Ще б пак, - фиркнув він. - Дешевка! Вірна прикмета неповаги з боку того, хто дарує, і нерозбірливості з боку того, хто приймає - тільки золото гідне вищих створінь.

-Тобто, демони просто його не люблять? - спантеличено перепитала я. - А як же легенди про те, що срібло губить демонів?

-Воно губить самоповагу, - скривився Хорвек. - А приниження завжди споріднене з безчестям.

-Але навіщо ж ти знову...

-Бо я не демон, - відрізав він, і я зменшила свою цікавість, зрозумівши, що мої розпитування - немов погладжування пораненої шкіри: інколи стерпіти можна, але час від часу я торкаюся відкритої рани, через що вона може й нагноїтися.

Однак приборкання неспокою - не така вже й проста справа, і знову я подумки складала слово до слова, спогад до спогаду: сьогодні вночі пси-перевертні шукали демона на старому цвинтарі, а наступного дня чорний мрець опинився на шибениці... Чи означає це, що відьомські тварюки таки знайшли нечисті рештки посеред старих могил? А якщо так, то Пан Підземель і справді вивів тоді Рекхе на цвинтар, де демон отримав це тіло... О, як мені хотілося вірити, що Рекхе не вбивав невідомого волоцюгу, щоб роздобути нове пристанище для своєї темної душі!

Мені виразно уявилося, як сліпий демон ховався між надгробків, принюхуючись і чекаючи потрібної нагоди. Ось гробарі притягли небіжчика - можливо, його вбили під час шинкарської бійки або ж він був пограбований більш везучим побратимом. Як відбулося переродження? Що людського збереглося в цьому тілі - залишки пам'яті, особливості вдачі, схильність до вина, швидкого багатства і пригод? Чи відчуває Рекхе, як кров, що знов побігла по жилах, вимагає свого?.. Відчуває який огидний їй новий господар? Чи може демон читати спогади того горопахи, що не дожив, мабуть, і до свого двадцять п'ятого дня народження?

Але найбільше мене хвилювала думка про причину, що спонукала демона стати людиною. Строк життя йому при цьому відводився мізерний, а для помсти чаклунці не вистачало сил. Невже й справді він хотів віддати мені борг? Але хіба не була я в його очах такою ж нікчемною, як інші люди?

Підкоряючись раптовому пориву, я прискорила крок і торкнулася руки Хорвека. Він здригнувся, однак після секундного вагання стиснув мої пальці, і вимовив, хибно витлумачивши мій розгублений вираз обличчя:

-Сьогоднішній день не такий уже й поганий - усі залишилися живі. А ти добре трималася, маленька Фейн. Ти, мабуть, не помітила, що зуміла вкотре перемогти відьму? Адже ти переграла її, і все ще вільна, як вітер, хоча один із тих зашморгів призначався тобі.