-3-

Склеп у ранковому сірому світлі здався мені чи не більш похмурим місцем, ніж уночі, і я поквапилася вийти назовні, звично затискаючи носа. Моя несподівана поява до напівсмерті налякала двох могильників, які зрання поспішали поховати якогось мерця-злидаря. З криками вони кинули свій жалібний візок і, спотикаючись, побігли кудись між могил. Я, добряче злякавшись, кинулася в інший бік, проте незабаром збагнула, що вони прийняли мене за примару чи іншу нежить, що повстала з труни, і сповільнила свій біг, а потім і зовсім зупинилася. Як мені пам'яталося, навіть небіжчикам із найбідніших родин часом клали пару скойців на очі, і могло статися так, що могильники на них ще не зазіхнули... Мені було недобре від того, що я збираюся пограбувати мерця, позбавивши його можливості оплатити переправу в інший світ, але мені дедалі дужче здавалося, що мої неприємності набагато суттєвіші від тих, що очікують на невпокоєну душу бідняка, приречену вічно поневірятися поміж поганеньких надгробків. "Якщо розібратися по честі, бідолаха прожив у тутешніх трущобах усе своє життя, чим вони можуть налякати його після смерті?" - сказала собі я, і відкинула брудний саван.

І справді, на очах у мертвого старого лежали мідяки. Я, вкотре переборовши огиду і сором, кинула їх у сумку, а потім, пов'язавши куцу голову хусткою, вирушила в місто, перебільшено бадьоро насвистуючи. На душі в мене було так кепсько, що часом я щиро заздрила обікраденому мною небіжчику, який залишився лежати серед старих переповнених могил. Пригоди ставали з кожною годиною дедалі огиднішими. Я ледве втримувалася від того, щоб не почати благати богів, аби течія часу повернула назад, і в моєму житті ніколи не трапилося б ні знайомства з пані Вейденою, ні з паном Оґасто... Але я знала: якщо зараз чесно зізнаюся собі, що припустилася помилки, через яку дядечко може не зносити голови, - залишки рішучості покинуть мене. Тільки відчайдушна віра в те, що я все ще можу виправити скоєне, перемогти відьму і стати рятівницею його світлості тримала мене на ногах і змушувала йти вперед, у невідомість.

В одному з брудних шинків на околиці мені дали хліба в обмін на мій скойць, а потім мені вдалося випросити в жалісливої продавчині-молочниці кухоль закислого молока - через чорні розводи на обличчі й брудну сукню мене прийняли за погорілицю. Але після цього скромного сніданку страхи з подвоєною силою почали терзати мене. Ох, якою ж нікчемною і безпорадною я себе відчувала! Ще недавно я зухвало кидала виклик чаклунці, а сьогодні, як бродяча собака, випрошувала недоїдки, нишпорила біля смітників і шукала темний тихий куточок, звідки мене не погнали б негайно стусанами. Сховавшись у тіні похилого паркану, я крутила в руках мідну монетку і думала, що навіть найповніший гаманець колись порожніє, найдовший день літа - закінчується, а я ж бо мала всього лише один мідний скойць, і бродяжити мені випало зовсім не в теплу літню пору...

Розпач мій ставав дедалі сильнішим, і я дедалі частіше думала про те, що мені слід повернутися до палацу, до дядечка Абсалома. "Можливо, відьма ще не розгадала, хто допоміг втекти демонові? - з тугою розмірковувала я. - Ох, що я зможу вдіяти з одним мідяком у дірявій кишені? Моя сукня настільки бідна і брудна, що навіть за мандрівну цілительку мені себе не видати! Чим же мені заробити на життя? У мене немає іншого виходу, що б там не говорив пан Казіро... Йому добряче дісталося, тому він і лякав мене, умовляючи не повертатися до палацу. Звідки йому знати, що за життя чекає на мене, якщо я наодинці вирушу у біги? Він ніколи не полишав своїх володінь, і не пробував на смак, якою гіркою є доля злиденного волоцюги. Вирішено! Я підстережу біля воріт палацу Міке або Ґарля, та й попрошу їх провести мене до палацу. Що за дурість я вчора вчинила, коли побігла щодуху, побачивши щурів... Почула лише купу паскудних грішних байок про демона, з яким, до того ж, я більше не зустрінуся, хвала святим небесам! Одне що - допомогла панові Казіро, та й то - чи багато користі з тієї допомоги?.."

Розмірковуючи таким чином, я почала тинятися ринком, вишукуючи нагоду, щоб стягнути ще хоч щось їстівне про запас - інші прояви завбачливості, на жаль, не були мені притаманними. Одна з випадково підслуханих розмов змусила мене нагострити вуха - двоє містян обговорювали, що на площі біля палацу герцога всю ніч відбувалося щось надзвичайне.

-…Готовий заприсягтися всіма святими своїми покровителями! - говорив один із них із радісним хвилюванням, звичайним для пліткарів, яким випала честь першим розповісти свіжу новину своїм знайомим. - Всю ніч безперервно! Всю ніч! Очей не можна було стулити через гуркіт і стукіт! Мабуть, його світлість збирається на честь приїзду своєї люб'язної сестриці влаштувати якусь дивовижну виставу, тому й наказав щось таке побудувати!

-Повно вам, куме Аржо! - відповідав йому недовірливий приятель. - Учора були багаті гуляння, прокляті злидарі досі сплять посеред вулиць! З чого б його світлості сьогодні влаштовувати нове свято?

-А ось подивимося, куме Ерлунде, подивимося! - палко заперечував перший. - Я вранці приходив до площі і на власні очі бачив поміст - і дуже високий. Мабуть, готується містерія!

-Однак сестриця його світлості, - розважливо заперечував кум Ерлунд, - хоч і вельми шляхетна на вигляд пані, але все ж таки не особа королівської крові, щоб так пишно її зустрічати.

-Це вже великому герцогові видніше, яку пошану їй виказувати, - впертість і недовірливість пана Ерлунда добряче розсердили кума Аржо. - Усі, хто бачив прибуття пані Лауреси, зазначили, що його ясновельможність просвітлів обличчям, побачивши її, і став значно здоровішим після одного тільки сердечного привітання, яким вони з сестрою обмінялися. Згадайте, як лікар, цей безчесний шарлатан, що казна-звідки взявся, примушував його світлість без жодної користі пити всіляку богомерзенну отруту, яку називав мікстурами!..