-1-

Щурів ставало дедалі більше - вони з'являлися з кожної канави, з куп сміття і зі щілин під парканами, щоб приєднатися до своїх родичів з палацу, які тікали так швидко, немов позаду них вирувала пожежа.

Дивовижна подія налякала багатьох містян - я чула, як верещали жінки, залазячи на східці будинків, лавки та кам'яні тумби, що позначали перехрестя вулиць. Однак жебраки, чиї бездонні утроби не змогли наповнити навіть величезні казани біля будинку герцога Тамельнського, зі сміхом кидали каміння в пацюків, а потім спритно вивуджували оглушену здобич, запускаючи руки в самісіньку гущавину щурячого потоку. Свята з дармовим частуванням в Тамельні траплялися не так уже й часто, і злидарі завбачливо запасалися їжею про запас. Палацові щури й справді були значно жирнішими за інших, а тамельнська біднота, що вибралася нині з найбрудніших нетрів через запах безкоштовної юшки, не вирізнялася розбірливістю.

Не так просто було налякати і малолітніх вуличних шибеників, які й самі були схожі на щурят - так вправно і швидко вони протискувалися в кожну шпарину, почувши жіночі крики і лайку. Ці кидали каміння в пацюків заради забави, з реготом слідуючи за переляканими тваринками. Іноді хтось із них хапав щура за хвіст і жбурляв у своїх же приятелів, а ті у відповідь штовхали його так, щоб той упав туди, де пацюків було найбільше: "Зараз вони обгризуть тобі ніс і вуха!" - кричали вони, захлинаючись від захвату. Я вирішила триматися поруч із ними, щоб не привертати зайвої уваги. Мій невисокий зріст і убога сукня дозволяли зійти за свою в цій галасливій розмаїтій компанії - там були й дівчата, такі самі брудні, крикливі й обірвані, як хлопчаки, і навряд чи хтось із першого погляду знайшов би кілька відмінностей між нами.

Боюся, я не змогла б нікому пояснити, навіщо біжу слідом за щурами - можливо, з відчаю? - але чомусь мені здавалося важливим зрозуміти, куди прямують піддані пана Казіро. Якщо їм довелося рятуватися втечею з палацу - чи означало це, що і сам хранитель палацу опинився в небезпеці?.. Щури не могли відповісти мені, але я сподівалася на те, що зможу витлумачити цей знак правильно.

Трущоби, куди привели нас щури, були мені незнайомі, проте смердючі калюжі, гори гниючого сміття і похилені халупи нічим не відрізнялися від таких самих злиденних кварталів в інших містечках. І при світлі дня сюди не варто було пхати носа, що вже казати про вечір - та ще й такий хмільний! Всюди валялися бідняки, що мертвецьки впилися на честь міського свята, і щури бігли по їхніх тілах, немов по непотрібу. Іншим мешканцям злиденних провулків до полчищ щурів, здавалося, так само не було діла - лінивими копняками вони скидали гризунів з порогів своїх халабуд, якщо ті випадково туди забігали, і лаялися крізь зуби. Мабуть, тут давно звикли до такого сусідства.

Мої кроки ставали дедалі невпевненішими, я крутила головою, силкуючись збагнути, як вибратися з цієї брудної діри, але при цьому намагалася не вповільнюватися надто вже явно - мені потрібно було триматися біля замурзаної дітвори. "Ох, не варто було мені забиратися в цей бідняцький кут! - думала я, відкинувши на час роздуми про чаклунку. - Десь тут, напевно, знайшли притулок і міські розбійники - саме місце для темної нори, в яку не наважиться сунути ніс варта!".

Сутеніло швидко, і страх мій посилювався: що, як щури просто розбіжаться на всі боки, разом із ними розтануть у пітьмі і малолітні волоцюжки, а я залишуся зовсім одна?

 Однак цим моїм побоюванням не судилося збутися. Щури вперто трималися разом, незважаючи на те, що в них безперестанку жбурляли камінням і тикали палаючими головешками - усюди нам траплялися догораючі багаття, розведені вдень на честь свята. Пацючі ряди злагоджено рухалися вперед, немов точно знаючи, куди прямують. Минувши околицю маленького смердючого кварталу, що був справжньою виразкою на тілі міста, ми опинилися на краю великого яру, куди скидали сміття, що не вмістилося у вузьких й кривих провулках. Я почула, що в криках хлопчаків поменшало веселощів, а потім хтось голосно сказав:

-Та вони біжать на старий цвинтар!

-Старий цвинтар! - врізнобій повторили його приятелі, і мені почувся переляк у цих словах, та й регіт вщух.

-Туди їм і дорога! - вигукнув інший. - Нехай гризуть погані кістки!

-Ніяк сьогодні вночі там шабаш! - відгукнувся тоненький дівчачий голосок.

-Відьми позаздрили сьогоднішньому святу чесних людей і затіяли своє! Хочуть змовитися і напустити біду на місто! Напевно вже варять юшку з вужів і старих кісток!

-А якщо ми туди сунемося, то й нас у той казан кинуть! - злякано пискнули звідкись у мене з-під ніг.

   Хтось засміявся, але сміх той був натужним і налякав решту ще більше. Я чула від Ґарля, що старий цвинтар зажив у містечку недоброї слави, і городяни давно вже не селяться поблизу від нього. Проклятим місце прозвали після того, як добру сотню років тому назад одну дівицю простого роду, відому своєю красою, покохав герцог, імені якого нині вже й не пам'ятали, але прозивали Сластолюбом. Бідолашна дівчина щосили опиралася його домаганням, але герцог пригрозив, що винищить під корінь усю її сім'ю, і в бідолашної дівчини не залишилося вибору, окрім як поступитися.

Незабаром після цього тіло красуні знайшли в річці, і всі в окрузі знали, що вона втопилася, не знісши безчестя. Однак герцог оголосив, що вона потонула випадково, і наказав поховати її на цвинтарі, а не за огорожею, як то належить самогубцям. Легенда стверджувала, що смерть дівчини серйозно засмутила герцога, адже він і справді покохав її - тому й побажав для неї освяченої землі, вирішивши, що його воля вища від божественних заповідей. Пильні очі містян розгледіли, що на пальці у небіжчиці був золотий перстень майстерної роботи, і Тамельном пішли чутки, нібито це прощальний подарунок Сластолюба, який бажає вимолити прощення в загубленої душі.