Розділ тринадцятий. Трихвоста «Подруга».

У якому героїня зі здивуванням дізнається, що те, чому вона так відчайдушно заздрила, не варте виїденого яйця, і взагалі всі ці клани, по великому рахунку, повний відстій

- Та ти ж чарівник, - здивовано прошепотіла дівчина, приймаючи з рук юнака чашку чаю. - Навіть із цукром вгадав.

- Що ви, леді, - зніяковів хлопець. - Який з мене чарівник, просто в техніці трохи розбираюся.

- Так, так, так, - вхопила Ліка думку, що весь час вислизала. - А давай ми не будемо тягнути кота за хвіст, і ти просто розкажеш про себе.

Хлопець зі здивуванням озирнувся довкола, ніби когось виглядав.

- Про кота - це просто такий вислів, - пояснила дівчина, а то ще уявить бозна-що. - Іншими словами, давай не будемо відкладати в довгу шухляду.

Алегорія з шухлядою зайшла добре, і Рон цілком заспокоївся.

Прихлебуючи чай, він гриз цукор і розповідав про своє нехитре життя.

Читати, писати, рахувати навчився в недільній школі, відвідування якої було обов'язковим в Імперії для всіх дітей молодше чотирнадцяти років. Батьків не пам'ятає. Сирота.

Усе життя, за винятком останнього року, прожив у маленькому містечку на півночі. З раннього дитинства допомагав своєму далекому родичу в механічній майстерні. Жилося в родича не те щоб ситно, але й не голодував. Потиличники отримував регулярно, але не запекло. Зате навчився працювати з найрізноманітнішими механізмами. Навіть парамобілі ремонтував. І найголовніше, що йому це дуже подобалося.

Рік тому в місто прийшла рознарядка з Головного Військового Департаменту. Потрібно було виділити від міста одного Механікуса для обслуговування артилерійської установки у військах. Попередні два, так би мовити, героїчно загинули при виконанні. Ось тільки Механікуси в Імперії були дуже рідкісними фахівцями. І цінувалися вони майже так само, як Архімаги. На все місто Рона і найближчу округу мався в наявності всього один Механікус. Той самий родич, у якого хлопець працював. І цей старий вовк ніяк не погоджувався вирушати на (забій) війну. Та й місто не прагнуло позбавлятися єдиного майстра. Ось спритні чиновники з мерії й знайшли вихід. Виписали Рону посвідчення особи, приписавши два роки, яких бракувало до повноліття, і швидко оформили сертифікат Механікуса. А потім урочисто під фанфари супроводили на військову службу.

Напуття дядька було доброзичливим і зі змістом:

- Ти, Рон, хлопець молодий, тямущий! Руки є, голова на місці. Дивись, щоб і далі так було! У тебе - все життя попереду. Тримай ось амулет, на щастя.

Тут хлопець зробив паузу, щоб долити окропу собі в чашку, і продовжив:

- І знаєте, справді пощастило. Коли вибухнула чергова гармата, я перебував віддалік. Креслення робив, дивився, що не так.

- А що не так? - не вловила сенсу дівчина.

- Та розумієте, артилерію почали постачати на війну з вампірами зовсім недавно. Зброя нова, експериментальна. З одного боку, дуже дієва проти вампірів. Ото ж як кровопивці боялися наших гармат!

Цікаво, у хлопця особиста неприязнь до вампірів, чи в армії понабрався:

- А з іншого?

- Так, а з іншого - вибухали вони в нас. Гармати ці. І тоді ось, як мій розрахунок - усіх на шматки.

- А ти з'ясував причину цього лиха?

- Ні, не встиг, демобілізували.

- Як? Чому? - охнула Ліка.

- Так контузило ж мене тоді, я хоч і осторонь був, але дісталося сильно. Три дні взагалі нічого не пам'ятав. Потім військові маги на ноги поставили. Та й відправили додому. Тим більше й гармати своє діло зробили. Пришпорили прудкість цим нелюдам.

- Ну, ну, і що далі було. Напевно, у рідному місті тебе зустріли як героя. - Ліка перебила шовіністичні висловлювання.

- Ні, не захотів я додому повертатися. А що мені там робити?

І сертифікат Механікуса є, і допомогу видали. Вирішив у столиці щастя спробувати.

- І як тобі на вільних хлібах? - зацікавлено спитала господиня детективної агенції.

- Та не те щоб дуже, - зніяковів юний механікус. - Поки на роботу за фахом ніхто не запросив. Але ви не переживайте, я тут за рогом у булочній борошно розвантажую. Тож шматок хліба в мене є.

«Черствого, вчорашнього», - подумала Ліка, а вголос спитала занепокоєно:

- А де ж ти ночуєш?

Тут хлопець зовсім знітився.

- Ось із цим сутужно доводиться. Іноді в парку на лавочці, поки патрулі не побачать. Іноді в покинутий будинок пролізу. Але в таких будинках зараз ночувати якось лячно, знаєте.

- Знаю, знаю, - заспокоїла його дівчина. Рон зумів справити враження на Ліку. «Такі люди нам потрібні», - твердо вирішила вона і запропонувала хлопцю в ультимативній формі:

- Отже так. Жити будеш на першому поверсі. Кімнат тут багато, підбереш собі відповідну. Їжею на перший час ми забезпечені. На це грошей вистачить. Але готуєш ти.

Хлопець згідно кивав. А на останню пропозицію просто просяяв. Вочевидь, вирішив, що ось він - його посильний внесок у подяку за наданий дах над головою.

А Ліка вирішила його добити.

- Зарплату отримуватимеш після того, як агенція почне виконувати замовлення. Або тітка Джейн почне практикувати цілительство, - задумливо додала вона вкрай розгубленому Рону.

- Щоправда, до цього моменту треба дожити. - продовжувала свої думки вголос дівчина. - Але нічого, не переживай, прорвемося. Ти ж у нас - везунчик.

Рон знову був на коні.

- А зараз займися-но прибиранням, - не дала йому отямитися Ліка. - І приготуй щось поїсти. Бажано м'ясо, і побільше.

Молодому організму потрібна білкова їжа, бо зовсім Рончик зголоднів, он півпачки цукру схрумав.

- Продукти можеш купити в крамниці навпроти. Та ти й сам розберешся, не маленький. Тримай гроші. А я все, побігла, запізнююся.

І, залишивши приголомшеного хлопчину на господарстві, Ліка помчала геть. Вона резонно розсудила, що не варто плутатися під ногами в зайнятої людини.

«І в ділі перевіримо, і подивимося, яку таємницю він приховує», - думала дівчина, крокуючи бруківкою. Ноги самі привели її в улюблене кафе.