Розділ шостий. Викрадення століття

Транспорт у столиці Імперії був, одним словом, катастрофою. Жодного громадського транспорту — нічого, що заслуговувало б на таку назву, — і навіть через три роки Ліка досі ловила себе на тому, що сумує за переповненими трамваями там, на Землі, не кажучи вже про метро, яке набуло якості напівзабутого сну: золотого, неймовірно далекого. Вулиці належали тому, у кого були ноги й терпіння ними користуватися. Ті нечисленні візники, що все ж траплялися, брали таку плату, що пограбування в темному провулку здавалося приємнішим варіантом із фінансового погляду.

Вона так і не змогла звикнути й до самої назви. Терра — Терра. Столиця Імперії, названа на честь самої Імперії. Усе почалося з невеликого поселення, яке місцеві вже тоді називали Террою. Поселення розросталося — спершу на нічийні землі, потім на землі сусідів, — і на той момент, коли комусь спало б на думку його перейменувати, назва вже закам'яніла в камінні цього місця, пронесена крізь покоління крові й упертості, аж доки питання про перейменування взагалі перестало існувати. Тож ніхто його й не ставив.

Перевертні, як зрозуміла Ліка, не змінюють того, що не зобов'язані змінювати. Вулиці Терри були цьому найкращим доказом. У заможних були свої карети та парові автомобілі — хоча парові автомобілі, попри всю місцеву гордість за них, не давали жодної реальної переваги перед доброю каретою на гарних колесах. Ні швидкість, ні комфорт не рекомендували їх понад карету. Коні часом лякалися певних перевертнів — от тоді паровий автомобіль і відпрацьовував свій хліб.

Увесь перший рік в Академії Ліка плекала одну особливу фантазію: вона сама за кермом власного парового автомобіля, сигналить клаксоном крізь нічні вулиці, а довгий шарф майорить позаду. Вона навіть підшукала відповідний капелюх і шарф у галантерейній крамничці за дві вулиці від гуртожитку.

Ця мрія не пережила зіткнення з реальністю.

Перед будівлею Департаменту шум ударив по ній раніше за все інше — візники кричали одне на одного поверх механічних возів, поліцейські свистки прорізали і те, і те, а над усім цим збіговисько роззяв підбадьорювало все з енергією людей, які нарешті натрапили на безкоштовну виставу. Цуценя притислося до її ноги. Вона присіла, розкрила сумку й заговорила рівним голосом.

— Востаннє щось подібне я бачила на концерті Павлика, — сказала вона йому. — Усе гаразд. Нічого поганого. Назад у сумку, добре? А тоді розберемося, що тут насправді відбувається. У мене навіть перепустки при собі немає. Доводити, що я тут працюю, буде ціла історія.

Пройти крізь вхід виявилося складніше, ніж зазвичай. Посилений патруль перекрив двері й перевіряв кожного, хто намагався пройти. Вона мало не повернула назад — аж поки не помітила командира патруля, перевертня-шакала, з яким перетиналася вже разів десять у приймальні Шефа.

— Пропустіть її, — сказав він, не збиваючись із кроку, вже рушаючи навперейми трьом аристократам, що намагалися прорватися до входу.

Про сумку ніхто не спитав.

Усередині коридори кипіли — співробітники з оберемками папок вихором влітали й вилітали з кабінетів, двері грюкали, у кожній кімнаті, яку вона проминала, точилося одразу дві розмови. Дівчина з завеликою сумкою не привернула нічиєї уваги.

Ліка зайшла до архіву так, наче мала на це повне право, зачинила за собою двері й витрусила цуценя на підлогу.

— Я ж казала. — Вона почухала його за вухом. — Сиди тихо. Якщо хтось зайде, тебе тут ніколи не було.

«Гав» пролунало доволі переконливо. Вона сприйняла це як згоду й пішла з'ясовувати, що відбувається.

Найнадійнішим джерелом інформації в будівлі був особистий секретар Шефа. Молодий вампір — йому щойно минуло друге століття — прихилився до Ліки ще на початку, коли помітив, що кава, яку вона варить, притлумлює характер його роботодавця настільки, що решті поверху дихається вільніше.

Свого безпосереднього керівника, мага Рендта, вона уникала з принципу. Він настроївся проти неї з першого дня й відтоді не переставав нагадувати їй про це дрібними способами. Крихка рівновага встановилася, щойно стало зрозуміло, що Шеф має до стажистки певну повагу; відтоді вони обидва мовчазно домовилися не помічати існування одне одного.

У приймальні не було нікого, крім секретаря.

— Що відбувається? — спитала Ліка. — Уся будівля збожеволіла?

— О, добре — ви тут. — Він виглядав щиро полегшеним. — Тримайтеся поблизу. Шеф уже наказав принести кави. Із самого ранку він... — Секретар на мить пошукав потрібне слово. Щось у його обличчі свідчило, що пошуки йдуть не надто вдало. — Складний.

Очі в нього почервоніли по краях. Або не спав, або не їв, подумала вона. Мабуть, і те, і те.

— Учора, ближче до вечора, хтось скоїв замах на життя кронпринца, — сказав секретар тим особливим тоном, який його плем'я, здається, тримає напоготові для всіх подій без винятку — пожежа, повінь, замах — усе подавалося з тим самим неквапливим спокоєм.

— Кортеж принца атакували неподалік від палацу. Величезний, некерований магічний викид — достатній, щоб змусити принца й весь його ескорт перекинутися на звірину форму. Увесь загін охорони зі Сніжних Барсів, до останнього, обернувся на місці.

— Хтось загинув?

— Ні. Зіпсований одяг, поранена гордість — нічого гіршого.

Ліка видихнула.

— Втім. — Секретар зробив паузу. Він відклав перо. — Під час примусового перекидання перевертні на хвилину-другу відсутні самі в собі. Непритомні.

Її руки стиснулися.

— Коли вони прийшли до тями, семирічний син принца зник. Онук Імператора.

— У ескорті не було жодної людини? Жодної?

— Жодної. Людина втрималася б на ногах — побачила б, хто забрав хлопчика. Але принц тримає в особистій охороні лише Сніжних Барсів. — Щось промайнуло на обличчі секретаря — не зовсім вираз, скоріше його тінь. — Тепер він за це розплачується. Пів столиці втратило голову.

— А той натовп надворі?

— Принц оголосив, що кожен справжній патріот має особисто з'явитися до Департаменту. — Пауза сказала все, чого секретар не збирався промовляти вголос. — Від самого світанку ми не опрацювали жодної справи.