Розділ 13

Катерина Самерс погодилася на зустріч напрочуд легко. Навіть якось надто швидко, як для жінки її статусу, що звикла тримати всіх на відстані витягнутої руки. Вони обрали маленьке кафе на пагорбі — таке собі затишне місце над затокою, де вітер завжди пахне сіллю та свободою. Туристів тут майже не було, лише місцеві діди, що потягували еспресо, та розгублені чайки, які випрошували крихти біля ніг.

Коли Бетті з Максом піднялися на терасу, Катерина вже чекала. Сиділа рівно, з такою ледь помітною грацією, що здавалася частиною пейзажу. Лляна бежева сукня, ідеальна зачіска — все це впорядковано, виважено. Лише очі видавали її з головою. У них була та важка, в'язка втома, яка з’являється не від безсоння, а від років, проведених у постійній обороні.

— Бетті Мелоун, — кинула вона замість привітання. Голос звучав сухо, наче осіннє листя під ногами. — Знала, що рано чи пізно ти до мене доберешся.

Бетті мовчки сіла навпроти, відчуваючи, як повітря між ними згущується. Макс, як завжди, залишився трохи осторонь, ніби розчиняючись у тіні навісу, але його присутність — це була невидима стіна безпеки.

— Ви писали моїй сестрі погрози, — прямо, без зайвих підводів, почала Бетті. — «Маленька сучко», «зникни з їхнього життя». Це ж ваші слова, так?

Катерина повільно кивнула. Ніяких виправдань, жодної спроби приховати очевидне за чемною посмішкою.

— Мої. Брехати сенсу немає.

Вона зробила повільний ковток кави, дивлячись кудись повз Бетті. 

— Я знала про зради Лева роками. Терпіла, закривала очі, вибудовувала фасад. Але того літа… це перейшло межу огидного. Він не просто завів коханку. Він впав у це, як у вир, з двадцятитрьохрічною дівчиною, яка до того ж спала з нашим сином. Уяви, яке це приниження — знати, що твої найближчі чоловіки ділять одну… іграшку.

Катерина нарешті перевела погляд на Бетті. І в цьому погляді було стільки крижаного спокою, що стало навіть трохи не по собі.

— Я почала збирати досьє. Кожне повідомлення, кожен скріншот, банківські транзакції. Найняла профі, щоб у разі розлучення вичистити його до нитки — будинки, бізнес, репутацію. Я планувала знищити його юридично, красиво, до останньої монети. Я не брудню руки.

Бетті нахилилася ближче, вдивляючись у кожну зморшку на обличчі співрозмовниці.

— І ви не хотіли, щоб Еліс просто… зникла? Назавжди?

Катерина здригнулася, і на мить на її обличчі промайнуло щось живе, майже болісне. Вона гірко всміхнулася. 

— Повір, я вбивала її в думках тисячі разів. Уявляла, як вона йде на дно цієї затоки, де ми зараз сидимо. Але фантазії — це кіно, а реальність — це робота. Я не вбивця. Я бізнесвумен. Вбивство — це брудно, неестетично і надто небезпечно. Якби я справді взялася її прибрати, повір, ти б ніколи не знайшла жодного доказу.

Вона зробила паузу, ніби зважуючи кожне слово. 

— Того вечора я була вдома. Є записи з камер, свідчення хатньої робітниці. Я не переступала поріг дому після десятої. Перевіряй скільки завгодно.

Бетті довго вивчала її обличчя, шукаючи тріщину в цій броні. Не знайшла. — Навіщо ж тоді стільки ненависті? Навіщо ці листи? — тихо спитала вона.

— Бо вона була отрутою, — голос Катерини вперше здригнувся. — Не за зраду з чоловіком. А за те, як вона гралася з моїм сином. Девід був закоханий, як хлопчисько, а вона використовувала його, як аксесуар. Я хотіла лише одного — щоб вона відчула страх і зникла з нашого горизонту.

Жінка відвела погляд на море, де сонце відблискувало на хвилях сліпучими плямами. — Якщо чесно… коли вона зникла, я відчула полегшення. А потім — сором. Бо якою б вона не була, це все одно було життя. Занадто коротке життя.

Настала тиша. Така важка, що чути було лише крик чайок та віддалений шум прибою. У грудях Бетті щось стиснулося — відчуття, що пазл нарешті починає складатися, але картинка виходить зовсім не такою, як вона собі уявляла.

— Хто це міг бути? — знову запитала вона.

Катерина замислилася. 

— Мій чоловік… він здатний на все, якщо зачепити його хворе его. Девід… він був надто емоційним, справжня порохова бочка. Еліс зібрала навколо себе стільки темряви, що рано чи пізно хтось мав спалахнути.

Вона подивилася на Бетті майже з жалем — як дивляться на дитину, що грається з вогнем.

— Ти шукаєш вбивцю, люба. Але, можливо, варто шукати ту саму точку, де всі ці люди втратили терпіння.

Коли вони спустилися з пагорба до машини, Бетті довго мовчала. Макс обережно взяв її за руку. 

— Віриш їй? — ледь чутно спитав він.

— Вірю, — відказала вона, вдивляючись у горизонт. — Вона не вбивця. Вона просто жінка, яка надто довго збирала уламки свого життя.

Тепер залишалися Лев, Девід і цей таємничий «Ghost92». Лана, яка терпляче чекала в машині, раптом гучно нявкнула з рюкзака — точнісінько так, ніби підводила риску під їхніми роздумами: «Нарешті ви почали думати головою».