Розділ 1

Це було те літо, коли асфальт у Затоці Вусатих буквально плавився під ногами. Знаєте, така спека, коли навіть мартини кричать якось надтріснуто і лінькувато. Ніби їм теж занадто душно для всіх цих кримінальних розбірок за шматок вкраденої піци. Хоча, якщо чесно, злочинам на погоду плювати. Вони відпусток не беруть.
Бетті Мелоун стояла на балконі свого орендованого пляжного будинку і просто дивилася на воду. Двадцять п'ять років, диплом журналістки майже в кишені і якась нездорова тяга до розслідувань. У руці вона тримала каву з льодом. Ну, технічно це колись було кавою. Зараз це нагадувало скоріше теплу буру воду з легким присмаком розчарування. Вітерець з моря намагався хоч трохи освіжити шкіру, але він і сам здавався якимось видихлим.
Чому вона взагалі тут? П'ять років тому в цій самій Затоці зникла її старша сестра. Еліс. Поліція тоді видала версію, незручну і банальну, як дешевий пластиковий шезлонг: пішла вночі купатися, потонула, буває. Чи вірила в це Бетті? Ні. Жодної секунди. Власне, тому вона й повернулася. Не заради того, щоб відіспатися чи підзаробити на туристах. Їй просто треба було нарешті з усім цим розібратися. Знайти кінці. Або хоча б спробувати.
Поруч у старому плетеному кріслі розвалилася Лана Віскерс. Руда, нахабна і абсолютно впевнена, що цей балкон, цей дім і весь світ навколо належать особисто їй. На її нашийнику ловив сонячні зайчики крихітний значок приватної слідчої. І треба було бачити цей погляд. Він буквально кричав: я тут бос, а ти, людино, просто відкриваєш мені консерви. Лана справді вважала себе детективом. А ще вона професійно спала вдень і люто ненавиділа воду. Мабуть, вона була єдиною істотою у світі, якій Бетті зараз довіряла на сто відсотків.
Кінчик рудого хвоста лінькувато смикнувся. Раз. Потім ще раз.
— Ти знову застрягла у своїх думках, — майже чулося в цьому жесті.
— Та знаю я, — тихо озвалася Бетті, ледь помітно усміхнувшись. — Просто... цього разу все інакше. Я вже не та наївна дівчинка, якій можна згодувати будь-яку байку.
Вона зітхнула, залишила недопиту каву на поручні і повернулася в кімнату. Схопила зі столу якусь теку.
— Ще один пекельний день, — пробурмотіла вона.
Папери, якими вона обмахувалася, хоч трохи створювали ілюзію вітру. Боже, якщо сьогодні ще хоч один згорілий на сонці турист прийде жалітися на вкрадені плавки, вона просто дасть йому грошей на нові. Реально. Сил на цю дрібноту не лишилося.
І тут двері розчахнулися. Настільки різко, що Лана аж підскочила, збивши весь свій розслаблений детективний настрій.
На порозі стояла Сільвія Сопрано. Місцева зірка, режисерка отого пафосного шоу «Танці під зірками». Здавалося, її щойно переїхав каток індустрії розваг. Обличчя пішло червоними плямами, туш під очима трохи потекла, а пальці побіліли від того, як сильно вона вчепилася у свою сумочку.
— Бетті, це катастрофа! — Вона ледь не задихалася від сліз. — Вкрали костюми! Усі костюми для фіналу!
Сільвія судорожно ковтнула повітря.
— Двадцять штук. Блискітки, кришталики, пір'я, чорт забирай. Вони просто випарувалися з гримерки вночі. А без них... Бетті, без них моє шоу — труп! Я ж вгатила туди всі гроші. Реклама, світло, ці кляті музиканти...
Лана вже сиділа струнко. Вуха нашорошені, ніс смішно сіпається, аналізуючи простір. Кішка повернула голову до хазяйки і повільно примружила одне око. Цей погляд читався елементарно: пахне великими неприємностями, першокласною драмою і, здається, лаком для волосся.
Бетті повільно опустила теку на стіл. Кутики її губ поповзли вгору. Це не була радісна усмішка, ні. Скоріше той самий вираз, коли ти довго шукаєш ключі, і нарешті намацуєш їх на самому дні кишені. Те, що треба.
— Ми беремося, — її голос звучав напрочуд спокійно. Вона глянула на руду напарницю. — Лано, вмикайся.
І знаєте що? У цій розпеченій, трохи захаращеній кімнаті вперше за день ніби з'явилося свіже повітря. Щось нарешті зрушило з мертвої точки. Не ідеально, звісно. І навряд чи це буде швидко. Але... якось правильно.