Розділ 5

«Зміни – закон життя. І ті, хто дивиться тільки в минуле чи лише на сьогодення, безперечно – пропустять майбутнє.» 

Джон Ф. Кеннеді

Неля сиділа за неймовірно білим столиком у кафе недалеко від університету, колупала салат виделкою так і нічого не з’ївши. Думки її десь витали і розліталися на мільйон ще менших.

Після того, як Анатолій пішов обідати, Неля не могла собі місця знайти. Відчуття, що спалилася не покидало ні на секунду. Одне тішило, що Микола таки занервував. Одразу підійшов і почав випитувати щодо за такий обід, для чого і таке подібне.

—    Привіт. Що з тобою? Щось погане сталося?

—    Я спалилася. Це точно. Анатолій точно щось запідозрив.

—    Я не розумію. Хоча я казала, що ідея дурна.

—    Ідея геніальна, це я дурна. Не треба було бути з ним такою непривітною. А то така різка зміна точно стала помітною.

—    Ти так переживаєш?

—    Так! Мій план може закінчитись, не почавшись ще реалізовуватись. Це ж жах!

—    Скажеш, що в тебе ПМС, — Неля не втрималась і підтримала Лію у хихотінні. Настрій в Наталі був відмінний, у неї якраз було хороше передчуття щодо майбутньої роботи, бо чогось впевнена була, що саме її візьмуть. — В таке точно повірить.

—    Дякую, ти завжди знаєш, що сказати і зробити, щоб мені стало краще.

—    Пощастило тобі.

—    Коза! Як співбесіда пройшла?

—    Ну, це не була співбесіда. Швидше практичне завдання. Коротше, ми мали написати відповідь на задане питання. І мені, звичайно, почалось про проблемне кохання.

—    О! Як знак, мабуть. І що? Написала?

—    Ага, написала і залишилась задоволена. Сподіваюсь, що їй теж сподобається.

—    Їй?

—    Угу, головний редактор — жінка. Вона гарна, але така...

—    Жахає, як тільки заходить в приміщення?

—    Так. Точно так. Я так хочу цю роботу. Не знаю, от відчуваю, що воно моє.

—    Значить, так і буде. Вип’ємо соку за наші сподівання.

—    Давай, — телефон Лії завібрував, очі округлились, а усмішка зникла. — О, ні.

—    Хто там?

—    Мама.

—    Тітка Євдокія дзвонить? Чого б це? Як думаєш?

—    Не знаю, але добром це не закінчиться. Вона не дзвонила, як тільки я поїхала. Чого зараз?

—    Піднімай. Ну, говори давай.

—    Алло, як справи? — Кожен м’яз на обличчі Наталі завмер в очікуванні, попри те, що Неля й так бачила, що щось там по ту сторону телефону діється, вираз не змінився. — Хто ти кажеш? Роман? Нічого не треба, мам. Так, я знаю. Добре, мам. Дякую, па.

—    Що таке? Що сказала тітка?

—    Кінець світу, Нель. Проблема на мою голову.

***

Марко з самого ранку поїхав до Богдана на базар, таки він не зміг себе змусити почекати хоча б до години десятої. Восьма ранку, а він уже під дверима чекає. Було трохи соромно за свою нетерплячість, але краще він тут буде міряти периметр, аніж вдома біситись.

Чомусь пан Богдан не був здивований, коли побачив біля свого робочого місця Килинського, тільки посміявся, швидше до себе, ніж до гостя, і задзвенів ключами в руках.

—    А ти зовсім не змінився я бачу.

Вузький довгий і темний коридор здавалося ніколи не закінчиться, пан Богдан помалу шкандибав, роки вже не дозволяли бігати, як замолоду. Марко відчував, як руки пітніють і серце починає битися в разів два швидше. Він, ніби, мав доторкнутися до минулого, фізично відчути його.

Нарешті господар зупинився, знову ключі задзвеніли і старий замок гучно затріскотів. Напівтемрява створювала зловіщу атмосферу, одна зі стін була заставлена ящиках. Їх там було зі штук десять, як міг Марко швидко оцінити, але і то здавалося там цілий скарб заховали.