Розділ 4

«Я ніколи не віддам життя за свої переконання, тому що я можу помилятися.»

Бертран Рассел

По дорозі додому Лія все думала, що краще подзвонити Остапу і особисто попередити, та теж вона знала, що і двох слів не зможе толком зліпити, ще й при тому винною буде почуватися. І чого б це? Сама не розуміла. Єдиним виходом було написати повідомлення, та й Остап може бути зайнятий, щоб не відволікати від роботи, повідомлення саме те, що треба.

Повідомлення відіслала одразу ж перше, яке написала. Знала, що коли почне перечитувати, то так і до вечора не напише йому. Коли найнеприємніше було зроблено, Лія із завмиранням серця почала читати лист із редакції журналу. Її уява уже вималювала свою персону поміж колективу, де статті пишуться, наради проводяться і вона горло скаже мамі, що все правильно зробила.

До Нелі пробувала додзвонитись кілька разів, але без успіху, зараз їй хотілося почути кілька слів підтримки. Усе, що зараз потрібне Наталі, це зібратися із думками і зосередитися на цілі. А йшла вона до неї довго.

Перед входом до будинку, де знаходилась редакція, Лія ще раз глянула, чи Остап прочитав повідомлення. На жаль, галочки синім не світилися, отже не прочитав.

• Прочитав би вже. Що буде, якщо він прийде і буде чекати на мене? Ох, все йде не так, як треба з цим Остапом.

Наталі не хотілося ображати його, але і саме від цього і всі проблеми почались. Десь таки вона розуміла це, якби сказала одразу що не бачить свого викладача курсів у ролі свого хлопця, то жодних неприємних моментів не було.

З кожним разом щораз важче признатись, але Лія твердо вирішила, що сьогодні після заняття вона поговорити з Остапом і поставить крапку в їхніх «стосунках».

Тільки великі скляні двері відчинились, як рудоволоса дівчина з широчезною усмішкою і досить великою кількістю паперів в руках, рукою показувала куди треба йти.

• Добрий день. Мені дзвонили щодо...
• Так, я знаю. Це ж я дзвонила. Я пам’ятаю усі обличчя претендентів. Я Кіра,  приходьте у ці двері і займайте місце. До вас прийдуть.
• Дякую.

Чомусь в уяві виник образ кабінету, де буде сидіти поважний дядько, який є головним редактора, і з невдоволеним обличчям задаватиме стандартні запитання для співбесіди. І знову, вже який раз за день, Лія помилилась.

Приміщення виявилось не кабінетом, а радше місцем для нарад, і було там точно більше, ніж одна людина. Як вдалось порахувати Наталі, людей десять, як мінімум. Вона чемно зайняла місце і почувалась, як на екзамені. Першому, до того ж.

• Марко, Кіра сказала, що усі кандидати на місці. Можемо йти.
• Дуже добре, — Килинський знову чекав на важливий дзвінок і ось він пролунав. Марко сам наголосив, щоб особисто він був присутній при відборі, але обираючи між дзвінком і кандидатами, дзвінок важливіший. — Знаю, що я мав бути присутній при відборі, але чи можеш сама все провести? Вибач, це дуже важливо.
• Звичайно, можу. Я відберу, як на мене, достойні роботи, а потім ти скажеш свою думку. Ти бос, вирішувати все одно тобі.
• Дякую, Тань.

Марко прослідкував, щоб Таня зайшла в конференцзал і лише тоді попрямував до свого кабінету.

• Добрий день, пане Богдане. Ви знайшли усе?
• Добрий, синку, так. Усе лежало точно там, де я залишив багато років тому. Коробки залишив в себе на роботі, можеш зранку зайти і забрати.
• Так і зроблю. Зранку завітав до вас і пригостите вашою обіцяною найкращою кавою. Сьогодні, на жаль, я не мав як, поспішав на роботу.
• Та я розумію, нема чого пояснювати. Тоді завтра чекаю тебе.

Марко б і зараз прибіг до Богдана, щоб забрати ці коробки з минулим в них. Але він старався тримати себе в руках. Все ж бізнес не буде працювати, якщо він не буде працювати.

На столі уже лежали перші документи на підпис, Марко почав їх переглядати, справді старався зосередити усю увагу на них, але не міг. Саме через пана Богдана Килинський зранку опинився на місцевому базарі, старенький має там майстерню. Знайти його зайняло кілька днів, не просто все ж таки знайти людину в великому місті, якщо уже років з дванадцять не розмовляв з ним.

• Ще й те дівчисько там якимось дивом з’явилося. Ще й обікрали її. Чогось я зовсім не дивуюсь цьому.

Таки дівчисько засіли в голові, точніше коротенькі моменти з нею. Хай як би Марко не гнав зі своєї голови Лію, вона все одно проскакувала поміж робочими думками. І це дуже просто підлягало поясненню — її стосунки з Остапом. Точніше, спершу небажання Наталі зустрічатися з другом,  а тепер її активність в цьому питанні. Він просто переживає за Остапа, і все.

Коли в приміщення зайшла жіночка на височезних підборах, у білому платті міді, яке було їй другою шкірою, Лія почала серйозно переживати. Краще б уже огрядний старий мужик прийшов.

• Усіх вітаю, мене звати Таня Гармат і я головний редактор цього видання. Вас обрали поміж багатьох кандидатів і я не жартую. Сьогодні у вас практичне завдання, ви напишите коротенький текст до заданої теми. Відповідь прошу писати прямо на картці, яку вам дадуть.
• Вручну? Не на комп’ютері? — Погляд Таня став суворим, чимось навіть грізним,  коли дівчина в окулярах в кінці столу нервово задавала питання.
• Так, ручкою писати. Для вас це проблема? Можливо, для когось теж проблема, то можете уже йти, — усі в унісон почали махати головами в такт «ні», але Наталя помітила, які все ж таки присутні налякані. Та їй самій коліна почали трястись. — Чудово. Тоді починаємо. Кіра поїдають вам карточки із темою, у вас буде година, щоб виконати завдання. Виходити із зали не можна, усі ваші телефони вимикаєте і ховаєте подалі. Постарайтесь, бо той, хто отримає цю роботу, отримає і великі шанси в майбутньому. Щасти вам!