11

Зупинившись біля воріт, я підвела голову і вдивилась у далеку блакить. Іти додому не хотілося. Почуття нереальності того, що відбувається, все ще огортало мене щільним коконом. Здалося, що я стою в мильній бульбашці омани, але вона ніяк не лусне.

Хотілося звично поговорити з Геррі. Здається, за шість років ми ніколи не розлучалися так надовго. Я встигла скучити за його голосом і єхидними коментарями. Тепер ніхто не сидів на моєму плечі та не лоскотав мені шкіру хутром.

Рішення прийшло дуже швидко. Мені треба потрапити туди, де все почалося. У Годамн.

Швидко попрямувала у бік вокзальної площі. Коли проходила повз Міністерство внутрішніх справ, де працював Йозеф, накинула на голову капюшон і схилила голову. З ним не хотілося зустрічатися в жодному з життів. Але все-таки сьогодні на тверезішу голову прийшла думка, що необхідно повідомити про нього жандармів або краще Фонд боротьби проти домашнього насильства, яким керує Айра. Сподіваюся, з цією демоницею все гаразд?

Зупинившись на площі, задумливо глянула у бік перону, але відмовилася від звичного способу пересування, віддавши перевагу швидкості, і звернула до телепортаційної зали.

Звичний вокзал Хаола зустрів мене підозрілим пожвавленням. Вийшовши з високих дверей будівлі, я здивовано зупинилася, спостерігаючи за тим, що відбувається перед перонами. Жандарми бігали між ошелешеними людьми, свистіли й кричали, закликаючи натовп розійтися, але спантеличені роззяви навіть у спробах звільнити місце лише заважали правоохоронцям. Застосовувати магію ніхто не наважувався, боячись нашкодити невинним перехожим.

Збентеженням сторожів користувалися два дрібні злодюжки, які навіть тікаючи з усіх ніг примудрялися раз у раз сунути руки в кишені приголомшених перехожих. На перон якраз прибув потяг і зараз із вокзалу до міста через майдан тягнулися люди. Нічого не підозрюючи, вони зійшли на площу з наміром просто перетнути її, і потрапляли у влаштовані жандармами та злодіями «кішки-мишки». Якщо врахувати, що на площу з іншого боку під'їжджали диліжанси, а на спеціальній ділянці паркували магмобілі, привозячи тих, хто від'їжджає або забираючи тих, хто приїхав, то переполох сьогодні чинився біля вокзалу знатний.

Я вже збиралася швидше завернути за кут будівлі й заглибитися в місто, як раптово впізнала злодюжок.

Адже це Хейлі! А разом із нею Клод!

Різко розвернулась і поспішила через натовп, намагаючись не втратити з поля зору дітей, які спритно уникали погоні. Помітила дивне: у хлопчика на одному оці була темна пов'язка з-під якої виднівся краєчок потворного шраму. Що з ним могло статися?

Один із жандармів все ж таки зміг викрутитися і схопив Хейлі. Дівчинка скрикнула, запустила за спину якимось слабким заклинанням, але на неї відразу опустилося блокувальне плетіння. Клод миттєво напружився, кинув на подругу прощальний погляд і кинувся геть.

Я знала цю стратегію: на вулицях у сиріт свій кодекс честі, де немає місця геройству. Жандармів більше і вони сильніші. Рятувати товариша рівносильно здатися самому, а цього допустити не можна. Хтось має втекти й повернутися до своїх, принести здобич, інакше прирече решту ще на кілька днів голоду.

У моєму звичному житті, коли я викладала в Годамн, діти самі розповіли мені про такі жорстокі правила виживання на вулицях. З приходом Дорайна на посаду ректора все змінилося. У перший рік нашого викладання демон кілька разів відловлював злодюжок, що втекли з уроків, особисто і повертав на місце. Навіть я не знала про це, а після перемоги у Фельських змаганнях та покращення рівня життя в Годамн, діти й самі відмовилися від вилазок. Думаю, Дорайн все ж таки проводив і якісь приватні бесіди з найнеслухнянішими. Я теж намагалася вкласти свій внесок в порятунок дитячих доль.

Але в цьому варіанті розвитку подій сироти все ще вважали за краще виживати самостійно.

За Клодом кинулися кілька жандармів, а я спішила у протилежному напрямку:

- Хейлі! - вигукнула, витягаючи руку у бік дівчинки. - Стривайте, містере! Будь ласка, послухайте мене!

Жандарм здивовано застиг, здивовано зрушив брови, дивлячись на те, як я біжу до нього крізь натовп. Його хвилинного збентеження вистачило, щоб Хейлі дуже швидко застосувала якийсь зі своїх трюків, вислизнула зі старої вовняної накидки й прожогом кинулася до краю площі. Жандарм вилаявся і стрімко схопив за руку вже мене. Ахнувши, сіпнулася назад. Але чоловік не відпустив:

- Хто ви?! - крикнув він мені в обличчя. - Ви знайомі зі злочинницею?

- Ні, я… - раптово зрозуміла, що зараз можу потрапити в жандармерію і витратити цілий день на порожні розмови. - Вибачте, містере. Я просто бачила цю дівчинку раніше. Вона сирота та…

- Прокляті це! - сварливо і дуже гордовито заявив стариган у спорохнілому військовому бушлаті. Він потряс тростиною і зі знанням справи заявив: - Живуть у покинутій будівлі вони. Давно вам уже треба розігнати цих дрібних капосників!

- Розберемося, діду, - буркнув жандарм. – Іди куди йшов!

- Я то піду, а от ви знову перед брамою спляшете і нічого не вирішите. Тьху.

- Іди, іди, - поквапив чоловік, морщачись. Дід поплентався далі, припадаючи на ліву ногу. Жандарм похмуро глянув на мене: - Покажіть документи!

Не сперечаючись, я дістала з сумки свої папери та простягла чоловікові. Він примружився, вчитуючись у літери. До нього швидко підскочив молодший колега і повідомив, намагаючись віддихатися:

- Впустили, капітане. Вони кинулися до околиці міста, але загубилися біля Майван Сід.

- Треба здобути ордер на нову перевірку палацу, - промимрив собі під ніс капітан. Потім повернув мені документи та голосніше спитав: - Що ви робите в Хаолі, міс Міон?

- Приїхала в гості, - відповіла майже не замислюючись.

- Звідки знаєте злочинницю?

– Раніше бачила її в Академії Проклятих.

- Ви маєте якесь відношення до цього навчального закладу? – продовжував ставити запитання жандарм, але руки тепер він склав за спиною.