Розділ 3. Чужаки

Розділ 3. Чужаки

---

Потрапити на Велику стоянку можна було кількома шляхами. З того боку, з якого йшов Арр, можна було пройти прямо по воді вздовж кам'яної стіни або піднятися, а потім спуститися по стрімкому схилу гори. Там була ледь помітна стежка, так що йти нею треба було дуже обережно. З другого боку, з боку Ікластої гори, звідки мав з'явитися Улла, зайти на стоянку можна було через вузький звивистий прохід, його мисливці зазвичай перегороджували для захисту від непроханих гостей. Арр вирішив не ризикувати, деручись стежкою, і пішов прямо по воді.

Велика стоянка, яку мисливці часто використовували для відпочинку, вдало розташувалася на березі широкої, але не дуже глибокої загати біля схилу Старої гори. Просторий грот служив чудовим притулком від негоди, і в ньому можна було розпалити багаття, яке буде зовсім непомітне зовні. Сам берег кам'янистий, але рівний. Дрібну річку, яка протікала тут, колись давно перегородив обвал, і вона утворила зручну водойму, в якій водилося багато риби. Протилежний берег захищали зарості колючих кущів, важкопрохідних і для людей, і для хижаків. Велику стоянку одноплемінники часто використовували для відпочинку і як місце збору, але зараз, коли більшість мисливців залишалася в ущелині після полювання на мамонтів, вона була безлюдна. Улли теж не було.

«Що ж могло його так затримати? Може, з ним щось сталося?» – губився в здогадках Арр.

Щоб якось відволіктися від похмурих думок, юнак вирішив поїсти. Нидіти в очікуванні голодним – не найкращий варіант. Він швидко розвів вогонь у гроті і, озброївшись списом, вийшов на берег, щоб спостерігати, чи не йде Улла, а заодно зловити кілька рибин. Тінь від гори вже накрила стоянку і частину загати, і в темній воді була добре помітна зграя риб, що плавали на невеликій глибині недалеко від берега. Арр став кидати у воду пучки зірваної трави. Велика рибина, приваблена шумом, швидко стала його здобиччю – юнак спритним рухом встромив у неї спис. Розділивши тушку одразу на березі, Арр повернувся до вогнища і поклав рибу на розпечене каміння прямо біля вогню.

Потім знову вийшов на берег, стояв, слухаючи, як дзвінко щебечуть птахи в кущах на тому березі, і часто поглядав у бік Ікластої гори: чи не йде Улла? Небо вже стало червонувато-сірим, сутінковим. Половинка диска Місяця піднімалася над дальнім лісом – ще кілька ночей, і диск стане круглим. Арр не знаходив собі місця – чим темнішим ставало небо, тим похмуріші припущення народжувалися в його уяві. Щоб не засмучуватися, юнак поїв – половини рибини вистачило, щоб угамувати голод. Другу половину він залишив для Улли.

Арр сидів на березі і пив воду, зачерпуючи її рукою, як раптом почув зовсім близько плеск води. Хтось підпливав до стоянки. Юний мисливець схопив спис і відійшов у глибину грота так, щоб злитися з темним камінням. Незабаром він побачив силует людини, що вийшла з води на берег. То був Улла!

– Арре, ти тут?

– Тут, тут, Улло! – Арр кинувся до друга. – Ти в порядку? Чому так довго?

– Чужаки! Я бачив незнайомців. Кошлаті такі... Дуже дивні. На вигляд – начебто опухлі. І незрозумілі...

– Оце так! А вони, вони тебе бачили? Чи не нападали, не гналися за тобою?

– Ні. Тільки ось мені довелося цілий день пролежати, сховавшись на уступі над печерою, і чекати, доки вони підуть. Але я таки зміг непомітно забратися звідти. Біг потім з усіх ніг, мало не помер від спраги! Але вже напився.

Улла все не міг віддихатися і, неспроможний стояти, одразу сів на камінь. Вигляд у нього був стомлений, але очі світилися радістю – вони знову разом! І ще йому дуже хотілося якнайшвидше розповісти другові про все, що з ним сталося. Арру теж кортіло і самому поділитися своїми пригодами, і почути розповідь Улли. Особливо про невідомих чужинців! Побачивши, як Улла принюхується до запаху їжі, що йде від багаття, Арр запропонував йому одразу поїсти, а потім уже спокійно розповісти про незнайомців. Той з радістю погодився, одразу пересів до вогню і почав їсти гарячу рибу, що обпікала губи.

Доки Улла їв, Арр швидко, але не пропускаючи подробиць, розповідав про печеру, Стежку Мисливця, Дерево Сили та про свою сутичку із шакалом. Потім продемонстрував свій збитий лікоть, палицю і шкуру шакала. Улла слухав його розповідь, усім виглядом виказуючи інтерес і співпереживання, періодично скрикуючи від радості за друга. Оскільки його рот був зайнятий, він обмежувався лише короткими вигуками. Покінчивши з рибою і облизавши губи, Улла завовтузився – він уже готовий був почати свою розповідь, і Арр замовк, жестом пропонуючи йому починати.

– Після того, як ми розлучилися, я біг прямо до Ікластої гори, коли втомлювався – ішов, і так цілий день, – Улла сів зручніше, випростав ноги. – Знайти печеру було нескладно. Отже, на місці я опинився, коли Сонце було ще високо. Часу я мав повно. Я озирнувся...

– Тоді чужинців ще не було? – Арр перебив його, дуже йому хотілося хоч щось дізнатися про тих незнайомців!

– Почекай, Арре, не заважай! Усе розповім. Я озирнувся, навколо було тихо і спокійно, тож я одразу в печеру... Вона була така, – Улла розвів руками, – вона була велика і не дуже темна. Мені було майже не страшно. На підлозі біля входу валялося безліч різних білих кісток – вони хрускотіли під ногами. Брр! – оповідач зіщулився. – Ну, я одразу дістав хобот із пакунка і поклав його прямо на землю. Він мені так набрид за цілий день. Такий важкий! Я був радий його позбутися. Хотів уже йти, але згадав про камінь. Непросто, хочу тобі сказати, було його відшукати!