Фінал Кайли і Алістера

Кайла сиділа в білій кімнаті. Не камері — саме кімнаті: занадто світлій, стерильній, порожній. На стінах не було нічого. Жодної тріщини, за яку можна було б зачепитися поглядом, жодної кнопки, яку можна натиснути. Усе було білим — навіть її лікарняна сорочка. Вона починала забувати кольори.

Тиша. Тиша така гучна, що здавалася звуком. Вона чула, як стукає її серце, як повільно біжить крапля поту по скроні. Їй не сказали, де вона. Не сказали, скільки часу минуло з моменту арешту. Лише одного дня двері відчинилися — і перед нею поклали склянку з водою. Без слів. Без погляду.

Вона хотіла кричати. Не від страху — від приниження. Вона, яка колись керувала системою, тепер не могла навіть контролювати власне тіло. Її не били. Її не допитували. Її — ігнорували. І це зводило з розуму. Вона розмовляла сама з собою:

— Вони бояться мене… Бояться навіть моїх слів. Інакше — навіщо ця тиша?

Тиша не відповідала. Лише лампа на стелі потріскувала, наче дріт, що перегоряє.

Алістер був у темряві. Його тримали в іншому блоці, у камері з приглушеним світлом і дзеркальними стінами. Він сидів на підлозі, спершись спиною до холодного металу, з закритими очима.

— Тобі ж казала, що це станеться, — пролунав голос Кайли. Не вголос. Усередині. Йому здавалося, що її присутність досі десь у його мозку, як фантомний біль.

— А ти ж казала, що ми переможемо, — відповів він подумки. — Що світ стане чистішим. Що всі зрозуміють.

— І ти повірив, дурнику.

— Бо хотів. Бо не міг не вірити.

Він втомився. Уперше за роки. Його пальці тремтіли, хоча в кімнаті не було холоду. Він згадав, як тримав у руках картку. Як дивився на неї, мов на ключ. А вона виявилась кліткою.

Кайлу перевели у приміщення з вікном. Маленьке, зарешечене, але з вікном. Вона годинами вдивлялася в небо. Іноді їй здавалося, що десь там — Рубі. І вона сміється. Не зловтішно. Просто сміється, як колись, коли була дитиною.

І Кайла не знала, чому ця думка боліла сильніше, ніж ізоляція.

— Я ж хотіла захистити тебе, — прошепотіла вона у порожнечу. — Я хотіла створити світ, де ніхто не зламає тебе, як зламали мене. Я не була чудовою матір’ю. Але я не була монстром. Правда ж?..

Тиша була невблаганна. І найстрашніше — що саме вона, а не хтось інший, здавалася суддею.

Алістеру дали ручку й аркуш. Один. Без слів. Він довго дивився на них, потім написав лише три речення:

Я не був добрим. Але я був потрібен. Я не жалію. Але я плачу. Кінець — це теж форма визволення.

Він не став підписувати. Лишив аркуш на підлозі. Але потім, раптом, додав унизу ще рядок — майже невиразними літерами:

Її усмішка — ось чого я боявся найбільше.

Після ліквідації «Норми 3.0» і знищення картки, Кайла та Алістер більше ніколи не побачилися. Їхні імена стерли з усіх баз даних, їхні записи закодували. Ніхто не прийшов до них, ніхто не говорив із ними. Вони залишилися самі — не у в'язниці, а в ізоляції, створеній із тиші, власної пам'яті й жалю, який так і не встиг оформитись у прощення.

Їх не судили. Їх не стратили. Їх — виключили.

І, можливо, це була найжорстокіша кара з усіх.

Бо іноді найстрашніше — не відповідати за вчинки, а жити з ними наодинці.