32

Ніч навколо них згущувалась, немов занурюючи у невидиме море спогадів і майбутніх мрій. Місяць, немов нічний художник, змальовував на стінах тонкі тіні, що пестили їхні обличчя. Сем і Нікс лежали поруч, доторкаючись лише поглядом, та кожен цей погляд промовляв більше, ніж слова.

Сем повільно підвівся на лікоть, відчуваючи тепло її дотику, і, схилившись, прошепотів:

— Знаєш, іноді здається, що світ навколо просто завмер, щоб дати нам цю мить. Без страхів, без втрат, тільки ми.

Нікс, посміхаючись, відповіла тихо:

— Я теж це відчуваю. Як ніби все, що було раніше — це просто тіні, а тепер настає наше справжнє світло.

Вона ніжно провела пальцями по його щоці, немов хотіла запам’ятати кожен контур, кожну вигин шкіри.

— Сем, — мовила вона, — я більше не хочу ховатися від світу. І не хочу, щоб ти це робив. Ми з тобою — команда. І навіть коли все ламається, ми тримаємось один за одного.

Він нахилився ближче, губи торкнулися її волосся, виблискуючого від місячного світла, що нагадувало полум’я золотистих хвиль.

— Ти знаєш, я так боявся… — його голос зламався на мить, — боявся, що без Рубі я загублюся. Але тепер… Тепер я хочу жити для нас. Для тебе.

Нікс посміхнулася і шепотіла у відповідь:

— Ти вже не один. І ніколи не будеш.

Їхні руки переплелися, дотик став сильнішим, і між ними розгорілася ніжна, але палаюча пристрасть. Кожен поцілунок — це обіцянка, кожне дихання — запорука нового початку.

Враз, у кімнату тихо заглянув вітер, порушивши спокій. Лист, що тріпотів, упав прямо на ліжко, між ними. Сем нахилився, взяв його і розгорнув.
«Тепер ти — мій фінал.

Якщо ти це читаєш, значить я вже пішла. Але це не кінець, Сем. Це початок. Ти — останній, кому я довіряю своє світло і мою боротьбу. Тримайся, не зрадь нас, і пам’ятай — разом ви зможете все.

Завжди твоя,
Рубі»

— Рубі… — його голос став ніжним і сумним водночас. — Вона сказала: «Тепер ти — мій фінал». Це немов про нас. Про цей момент.

Нікс притягнула його до себе, притискаючи губи до його вуха:

— І ми не підведемо її.

Їхні погляди зустрілися — сповнені надії, любові і тихої сили. Вони знали, що попереду ще буде багато викликів, але зараз — тільки вони і цей світанок, що тихо проривається крізь темряву.

Сем обережно погладив її руку і сказав:

— Тепер ми разом — у всьому.

Відчуття безпеки, що струмувало між ними, наповнило кімнату. Їхній сміх, легкий і щирий, розбив тишу, немов легкий вітерець серед літнього вечора. Вони знали: життя — це непередбачувана дорога, але разом вони можуть подолати будь-які перешкоди.

І поки вулиця спала, а місто поволі занурювалося у ніч, вони тихо шепотіли один одному слова, що обіцяли новий день — світлий, повний любові і надії.