29

Вечірні сутінки ніжно огортали старе кладовище, розливаючись фіолетовим серпанком, що мов покривало все навколо невидимим, але теплым ковдром. Легкий вітерець підхоплював сухе листя, змушуючи його шелестіти і мов шепотіти забуті історії, які роками не наважувалися вийти на світло.

Нікс стояла біля невеликої могили, її погляд затримався на охайній сивій плиті, вкрита дрібними квітами, що наче охороняли спокій. На плиті простим і водночас глибоким шрифтом було написане одне слово — «Рубі». Це ім’я для Нікс стало не просто знаком, а справжнім символом боротьби, втрат і живої надії.

Вона повільно присіла на коліна, відчуваючи холодну поверхню каменю, і тихо, ніби боячись порушити тишу, прошепотіла:

— Я не твоя заміна, Рубі. Я — продовження твоєї дикості... твоєї свободи... того вогню, що ніколи не згасне.

Спогади нахлинули раптово — перед очима стояли важкі металеві двері табору «Перевиховання», що з гучним скреготом зачинялися за ними, ніби брами в інший світ — сірий, суворий і безжальний. Вона відчула той холод бетонних стін, колючого дроту і пильних охоронців, які стежили за кожним рухом. Там, серед усієї цієї сірості, вона вперше побачила Рубі.

Їхні очі зустрілися: Рубі стояла згорблена, із розпатланим рудим волоссям, що мов полум’я колихалося на вітрі, і поглядом, повним одночасної сили й вразливості.

Нікс пригадала, як тихо підштовхнула сусідку по колоні й прошепотіла:

— Ось вона — маленький вогник у темряві. Якщо вона зможе вижити тут, то і ми зможемо.

Той перший день був як довгий марафон страждань: мовчазні уроки, суворі правила і холод, що проник у саме серце. Вони провели першу ніч у гуртожитку, що більше нагадував склад — холодний і порожній. Рубі горнула в руках порвану книжку з малюнками і малювала.

— Що ти малюєш? — запитала Нікс, підглядаючи з-за плеча.

— Втечу, — відповіла Рубі, голосом, що тихо тремтів від надії і страху. — Якщо не зараз, то коли?

Нікс усміхнулася, і між ними вперше промайнула та невидима нитка довіри:

— Я з тобою. Цей табір стане нашим пеклом — і ми зламаємо його зсередини.

Відтоді вони почали творити маленькі, але впливові диверсії: міняли місцями їжу на кухні, залишали анонімні записки з жартами на стінах, що викликали сміх у дівчат і роздратування у охоронців. Вони влаштовували нічні рейди, непомітно проникаючи до складу з фарбами, щоб залишати графіті — символи свободи і надії.

Одного дощового вечора, коли гроза розбурхала небо і рвалася блискавками, вони ховалися під дахом старої будівлі, мокрі і промерзлі. Рубі вперше відкрилася Нікс найпотаємнішим:

— Знаєш, — прошепотіла вона, — мене лякає, що коли все це закінчиться, я можу залишитись сама. Без тебе.

Нікс міцно стискала її руку, поглядаючи в ті яскраві очі:

— Ти ніколи не будеш сама. Ми — одна команда. Твоє полум’я — мої крила. Ми разом, і це назавжди.

Вони сміялися крізь сльози, відчуваючи, що навіть у такій темряві з’являється світло.

З часом контроль посилився, і дівчата змушені були придумати більш ризикований план втечі. Вони отримали від одного з охоронців відмички, що допомогли їм вночі перетнути огорожу.

— Готова? — тихо спитала Рубі, тримаючи в руках маленький, але гострий ніж.

— Як ніколи, — відповіла Нікс із хитрою посмішкою, хоч серце шалено калатало.

Втеча була сповнена адреналіну: вони бігли під колючим дротом, ховалися в густих кущах, перепливали холодну річку, прислухаючись до звуків переслідування. Коли нарешті опинилися на вільній землі, зірки світило над ними, а вони сміялися і плакали водночас.

— Тепер нас ніхто не зламає, — прошепотіла Рубі, міцно стискаючи руку Нікс.

— Ми зламали табір, — додала Нікс, — тепер зламаємо все, що забажаємо.

Повернувшись до могили, Нікс дістала з кишені маленький браслет — подарунок від Рубі, і обережно поклала його на холодну плиту.

Вона підняла голову, зустрічаючи перші зорі, що мерехтіли на нічному небі.

— Ти навчила мене не боятися. Не здаватися. І ніколи не втрачати себе.

Раптом здалеку почувся легкий шелест кроків. Нікс обернулася і побачила Сема, що тихо підходив, тримаючи в руках букет польових квітів, ніби вкладаючи в кожну квітку часточку своєї вдячності.

Він поставив квіти біля могили, нахилився і ніжно поцілував холодний камінь.

— Ти померла, але тепер тебе чують.

Погляд його упав на Нікс, і в ньому з’явилася нова сила.

— Я більше не боюся жити.

Вони дивилися одне одному в очі — не просто двоє друзів, а дві душі, що пройшли через втрати і тепер готові йти вперед разом.
— Та ну, хто би міг подумати, що я розчулюся на кладовищі. Наступного разу ще вірш прочитаю і голубів погодую, — пирхнула Нікс, але швидко додала тихіше: — Просто... щось защеміло.

І раптом, мов дивний знак долі, повз них промчала маленька чорна кішка, зупинилася, дивлячись великими зеленими очима, і тихо замуркотіла, ніби благословляючи їхній шлях.