28

Офіс «АнтиСистеми» наповнювався живим шумом — гомінкими голосами, тихими сміхами, пошепки обговореннями, що линули між стінами, клацанням клавіш і шелестом паперів, які переходили з рук у руки. Вікна виходили на нічне місто, де мерехтіли вогні і лягали тінями на мокрий асфальт, але всередині панувало особливе тепло — не лише від стареньких обігрівачів, а від надії, що тихо і непомітно народжувалася у кожному серці.

Лара стояла біля дверей, тримаючи в руках нову табличку з надписом великими літерами:
«АнтиСистема: допомога тим, кого забули». Хоч рана все ще давала про себе знати, жінка після виходу з лікарні не могла сидіти на місці. Навіть Джеймс не зміг її зупинити.

Вона поверталася до Джеймса, що грався з регулюванням світла, вмикаючи лампи, які м’яко розсівалися по кімнаті. Її усмішка була легкою, трохи іронічною, але в ній читалася впевненість:
— Знаєш, — прошепотіла вона, — звучить це дуже офіційно. Майже наче ми відкриваємо власний бізнес. Ти як ставишся до ідеї зробити це офіційно? Легалізувати нашу справу?

Джеймс підняв на неї погляд, зігравши тінню усмішки, що спалахнула в його темних очах:
— У бізнесі? Чи у житті?

Лара блиснула очима і нахилилася трохи ближче, тихо і з іронією промовила:
— В обох, коханий.

Їхні погляди зустрілися, і між ними проскочив той знайомий вогник, який завжди горів мовчазною обіцянкою не відступати, не здаватися. Лара обережно провела пальцями по його щоці, а Джеймс, знімаючи куртку, накрив нею її плечі — наче оберігаючи від холоду і водночас від світу зовнішнього.

— Тепер ми не просто хакери з тіні, — промовив Джеймс, — тепер ми щось більше.

— Так, — погодилася Лара, глибоко вдихнувши. — Відповідальність теж. Але разом ми впораємось.

Раптом кімната згасла у світлі обігрівачів, і вогники на очах підлітків, що зібралися на першу офіційну зустріч, засяяли яскравіше. Хтось нервував, хтось сидів мовчки, мов заглиблений у власні думки, а хтось з цікавістю оглядався, намагаючись зрозуміти, що ж тепер буде далі.

Лара, зібравши сили, вийшла вперед і звернулася до зібраних:
— Я хочу, щоб ви знали: ми не тут, щоб вчити вас, як жити. Ми не диктуємо правила. Ми просто не будемо заважати. Тут ви можете бути собою.

З першого ряду маленька дівчина з коротким волоссям і великими сумними очима підняла руку. Її голос тремтів, але вона наважилася спитати:
— А якщо я боюся? Бо боюся, що ніколи не зможу стати кимось іншим?

Лара клякла поруч, глянувши в її очі:
— Страх — це перший крок до свободи. Ти не сама. Ми допоможемо тобі зробити цей крок.

Джеймс, притулившись до дверей, додав:
— Кожен із нас колись був там, де ти зараз. Ми будемо поруч, поки ти не знайдеш свій шлях.

У задній частині кімнати хлопець у капюшоні не втримався і додав із сумнівом:
— А що, якщо мене просто ніхто не зрозуміє?

Нікс, що тихо стояла поруч, кинула йому жартівливий погляд:
— Тоді ми навчимо тебе розуміти себе сам.

Зал почав наповнюватися сміхом і жвавими розмовами. Одна дівчина принесла коробку з печивом, почала роздавати усім, і навіть найбільш замкнені почали ділитися своїми історіями. Хтось розповідав про втрату, хтось про зради, а хтось просто про свій страх перед майбутнім.

У центрі кімнати двоє хлопців змагалися, хто швидше складе кубик Рубіка, сміючись і підбадьорюючи одне одного, ніби це була битва за майбутнє, а не гра на кілька хвилин.

Під час однієї з пауз маленька дівчинка з довгим розпущеним волоссям тихо звернулася до Лари:
— Ви справді вірите, що ми можемо бути кращими?

Лара усміхнулася, погладивши її по голові:
— Я знаю, що можемо. Бо кожен із вас — це світло, яке варто берегти.

Після зустрічі кімната спорожніла, лишилися тільки Лара і Джеймс. Світло настільної лампи відкидало теплі тіні на стіни, а з вікна долинав тихий шум міста.

Лара обійняла Джеймса за талію, притиснулася до нього:
— Це лише початок, — прошепотіла. — І я вірю, що разом ми зможемо змінити не одне життя.

Він притягнув її до себе, ніжно прошепотів:
— З тобою поруч я не боюся нічого.

Їхні губи злилися у ніжному поцілунку — символі боротьби, надії і незламності.

Відступивши, Джеймс посміхнувся:
— Отже, узаконити?

Лара кивнула, посміхаючись:
— В обох сферах. Бо інакше просто не вийде.

Світло лампи тихо миготіло, і їхні тіні перепліталися на стіні, мов символ міцного зв’язку.

Лара відступила, заглянула в його очі і додала з легкою іронією:
— Знаєш, ми починаємо щось дуже велике. І я боюся не тільки за дітей… а й за нас.

Джеймс взяв її руки у свої:
— Бо це змінить усе?

— І так, і ні, — посміхнулася Лара. — Ми під прицілом, і ніколи не знаєш, що буде завтра. Але я хочу йти цим шляхом з тобою.

Вона вдихнула його запах — суміш кави, прохолодного ранку і чогось невловимого. Він легенько провів пальцем по її щоці:
— Я теж хочу, щоб це було ми — не лише у боротьбі, а й у житті.

Лара підморгнула і пожартувала:
— Ти готовий до моїх експериментів?