27

Сем і Нікс стояли перед закинутою бетонною стіною, що ще тримала на собі сліди минулого: вицвілі графіті, тріщини, сліди диму. Тут колись була фабрика, а тепер — нове місце сили. Місце, де мав з’явитись портрет Рубі. Не надгробок. Не меморіал. А живий доказ того, що вона існувала, жила, любила — і змінила світ.

Сем повільно струсонув балончик із червоною фарбою, поки той не зашипів у його долоні. В повітрі запахло аерозолем і залізом — чи то через іржаву стіну, чи спогади, які кровоточили всередині.

— Готова? — тихо запитав він, не відводячи очей від бетону.

Нікс кивнула, витягуючи з рюкзака ще кілька балончиків — чорний, білий, фіолетовий. Її обличчя було серйозне, але в очах палав вогонь.

— Готова створити диво.

Перші мазки були нерівні — руки тремтіли. Але лінія за лінією, вони почали оживляти Рубі. Контур обличчя. Високі скули. Примружені, розумні очі. Усмішка, що більше говорила про біль, ніж про радість.
— Вона оживає, — прошепотіла Нікс, підходячи ближче й торкаючись Сема теплою долонею. Її щока лягла йому на плече. — Вона ще з нами. Бо ми ще тут.

Сем мовчав, але у куточках очей з’явилася волога. Він зробив ще кілька мазків чорного, підкреслюючи лінії вій.

— Не забути — це означає не зрадити, — нарешті сказав він, і його голос лунав як обіцянка.

Нікс із рюкзака витягнула яскраві фарби — червоний, блакитний, жовтий.

— Колір життя, — сказала вона, обираючи червоний. — Колір боротьби. Колір її серця. Гарячий, як її кров. Хоча знаючи Рубі, мені починало здаватись, що вона як вампір постійно висасує кров і нерви у людей.

Вона вивела кілька штрихів на волоссі Рубі, на губах, в очах. Потім відступила, оцінюючи.

— Цей погляд... він ніби дивиться крізь нас. І водночас — за нас. Як провідник. - І потім добавила. - Божевільна.

Сем усміхнувся. Його рука торкнулась її плеча.

— Ідеально, — сказав він, і в голосі звучало тепло. — Ти відчуваєш її так само, як я.

— Ми всі її відчуваємо. Просто кожен по-своєму.

— Її посмішка… — прошепотала Нікс. — Вона завжди була наполовину іронічна, наполовину справжня. Я хочу зловити це.

— Вона так дивилася, коли знала більше, ніж казала, — додав Сем. — Вона завжди знала більше.

Він відступив на крок назад, дивлячись, як поступово портрет оживає на стіні. Червона фарба пульсувала на щоках, біла — виділяла очі. Фіолетова — лягала на фон, мов хмара, що обіймала силует.

— Знаєш, — сказала Нікс, нахиляючись ближче до нього, — я думала, що не зможу. Що руки не піднімуться. Але тепер відчуваю... ніби вона поруч. За нашими спинами. Дивиться. Слухає.
Сем не відповів одразу. Відійшов на кілька кроків від стіни, сперся долонею об бетон, наче намагався втримати себе в цьому моменті. Його плечі здригнулись. Він опустив голову, і на мить — лише на мить — здався беззахисним.
— Я так старався... триматись, — прошепотів. — Весь цей час.

Нікс завмерла. Не рухалась. Дала йому простір.

— Казав собі: буде шанс, буде справедливість... І от ми тут. А її — нема. — Голос зірвався. — Я ненавиджу це. Ненавиджу, що не зміг її врятувати. Що вона лишилась тільки тут, — він торкнувся фарби, ще вологої на пальцях, — у кольорах. У спогадах.

Він опустився навпочіпки, обхопив голову руками. Тиша розтяглась — густо, липко.

Нікс підійшла ближче, присіла поруч. Не обіймала — просто була поруч. Цього було досить.

— Це не слабкість, Сем. Це правда. І вона має право звучати.

Він подивився на неї. Його очі блищали. Але він кивнув. Повільно.

— Дякую, — сказав. — За те, що залишаєшся.

Сем мовчки простягнув руку і обійняв її за плечі. Її тіло було тепле, живе. І для нього зараз — найсправжніше.

— Я щоночі бачу її уві сні, — зізнався він уперше. — Вона не говорить. Просто стоїть, дивиться. Іноді посміхається. Інколи — плаче.

Нікс притиснулась ближче.

— Ти не один у цьому. Я теж її чую. У шумі вітру. В ритмі свого серця. У тому, як я вранці прокидаюсь і дивлюсь на твою спину.

Сем не відповів — він просто поцілував її в тім’я. Це було більше за слова.

Минуло близько години. Портрет був майже завершений. Стіна світилася — буквально. Вуличні ліхтарі відбивали фарбу, а очі Рубі дивилися з неї так, що здавалось — вона справді спостерігає.

Нікс зробила останній мазок — білий відблиск у зіниці. Потім відступила, затамувавши подих.

— Вона... схожа, — прошепотіла. — Але навіть більше. Вона — як дух, який не пішов. І схоже і не збирається йти.

Сем дивився мовчки. І раптом, несподівано навіть для себе, засміявся. Глухо, але щиро.

— Що? — здивувалась Нікс.

— Вона би зараз влаштувала нам сцена за таку пафосність. "Що це ви, романтики в капюшонах, малюєте мене, як святу?" — пародіював він її голос.

Нікс розсміялась — вперше за довгий час її сміх був легким.

— І при цьому потай була б горда.