23

Джеймс знову опинився поруч із Нікс і Сетом у найтемніший момент. Після того, як на них напали, він миттєво зреагував і встиг вчасно, щоб забрати їх із місця небезпеки. Теплої ночі на вулицях міста, що пахло сирістю і бензином, Джеймс їхав із ними в його старій, але надійній машині, везучи у безпечне місце.

— Більше не треба бродити наодинці, — суворо промовив Джеймс, глянувши на Нікс через дзеркало заднього виду. — Тут нема місця для самотніх героїнь.

Нікс стиснула губи, але не сперечалася. Вона відчувала втому, біль і роздратування, але і визнання того, що без них — без цієї крихітної команди — їй не вижити.

— Я не хочу, щоб ти знову ризикувала, — тихо сказав Сем, тримаючи її руку.

— Я теж боюся, — зізналася Нікс, дивлячись у вікно. — Бо якщо я втрачусь, то ми всі програємо.

Джеймс повернув на тиху вулицю і зупинив машину біля старої, але затишної квартири на околиці.

— Тут, — сказав він, — ваша тимчасова фортеця. Поки не придумали план.

Сем і Нікс вийшли, і Джеймс провів їх до квартири, відкривши двері й запаливши приглушене світло.

— Це не палац, — усміхнувся він, — але тут вас ніхто не знайде.

Вони зайшли всередину, і відразу відчули атмосферу затишку і безпеки. На столі лежали кілька книг, у кутку — стара гітара, а на підвіконні — кілька запалених свічок.

Сем сів на диван, не приховуючи втоми, а Нікс повільно зняла куртку, присівши поруч.

— Я боюсь, — почав Сем тихо, — відпустити її. Бо тоді залишусь сам із собою.

Нікс поглянула на нього, і їхні очі зустрілися в моменті повної чесності.

— Я теж боюся, — відповіла вона, — але Рубі не хотіла б, щоб ми зламалися через страх.

Вони мовчали кілька хвилин, притискаючись один до одного, відчуваючи, як їхні серця б’ються у такт.

— Ми ще не закінчили, — прошепотів Сем, — і я більше не хочу втрачати нікого.

В цю мить у двері подзвонив Джеймс, повертаючись після перевірки зовнішнього периметру.

— Час планувати наступний крок, — сказав він, дивлячись на них із напругою, але й надією.

Нікс піднялася, і Сем, взявши її за руку, теж став. Вони були готові — хоч і втомлені, поранені, але разом.
Квартира, що на перший погляд виглядала затишно, зараз перетворилася на штаб майбутньої операції. Джеймс розклав на старому дерев’яному столі карту міста — пожовклі, із заламінованими шматками, на яких червоними і чорними позначками маркувалися точки інтересу.

Світло лампи падало на обличчя, де відбивалася як втома, так і напруження. Сем стояв біля вікна, дивлячись на вулицю, а Нікс крокувала туди-сюди, нервово стискаючи кулаки.

— Тож, — почав Джеймс, — головний сервер знаходиться тут, — він торкнувся пальцем найбільшої червоної плями посередині карти. — Найбільш захищена будівля у всьому комплексі. Кайла і Алістер не залишили там жодного шансу випадковості.

— Це означає, що охорона там — як на ядрі реактора, — додала Нікс, знизуючи плечима. — Вогонь, датчики руху, камери, навіть найдрібніші сейсмічні сенсори.

— І саме тому нам потрібен Лара, — сказав Сем, киваючи у бік закутку, де сиділа темно-руса хакерка. Вона тихо ковтала каву, із напруженим поглядом скануючи монітори ноутбука.

Лара підняла голову, посміхнувшись зухвало:

— Не хвилюйтеся, хлопці. Я зламаю їм всі ці захисти так, що вони не зрозуміють, звідки вітер дме. І трохи підкину їм сюрпризів.

— Сюрпризів? — скоса поглянула Нікс.

— Та ні, це так, для настрою, — засміялася Лара. — Трохи диму, шуму і пару красивих вибухів у системі. Хакери теж люблять шоу.

— Чудово, — пробурчав Сем, повертаючись до столу. — Але що з нашим виходом? Якщо ми проникнемо — а це тільки півсправи — як плануємо вибратися?

— О, — Нікс зробила театральний жест. — У мене є кілька ідей. Перевірені, хоч і трохи божевільні.

Вона кинула на стіл кілька схем вентиляції і підземних тунелів.

— Ми можемо пройти цим шляхом, — показала вона пальцем на тонкі лінії, — і вийти там, де нас точно не чекатимуть.

— Які ризики? — спитав Джеймс, присівши поряд.

— Ну... Там трохи темно і, можливо, повно щурів. І якщо нам не пощастить — нас можуть затопити або задушити газом.

— Ага, — Сем зірвав посмішку. — Звучить, як ідеальний план для нас.

— Звучить як наше життя, — додала Нікс, тихо сміючись.

У кімнаті на мить запала тиша. Кожен відчував вагу майбутньої боротьби, непевність і страх, але водночас — непохитну рішучість.

— Знаєте, — раптом промовив Сем, — я боюся. Не за себе — за вас. За всіх нас.

Нікс обережно підняла руку і доторкнулася до його плеча.

— Боятися — це нормально. Але пам’ятай, що страх можна перетворити на силу.

— І що робити, якщо страх все одно з’їсть тебе? — прошептав він, дивлячись їй у очі.

— Тоді тримай мене міцніше, — посміхнулася вона.