22

Вуличне світло миготіло, кидаючи плями на мокрий асфальт, ніби грало у хованки з темрявою. Холодний дощ залишив сліди на бруківці, яка блищала, немов дзеркало, що відбиває кожен їхній крок. Нікс рухалася вузькими провулками, натягуючи капюшон глибше на голову, намагаючись залишитися непомітною. Серце калатало швидко — інтуїція кричала, що небезпека зовсім поруч.

Раптом, з-за повороту, з темряви різко вискочили двоє чоловіків. Один вмить схопив її за руку, інший — за плече, стиснувши з такою силою, що аж під пальцями шкіра напружилася.

— Ти думала, ми так легко відпустимо? — холодно прошипів перший, ледве стримуючи злість.

Паніка ледь не охопила Нікс, але вона швидко взяла себе в руки. В останню мить із-за рогу з’явився Сем, як тінь, що спалахнула яскравим спалахом гніву.

Він миттєво кинувся на нападників, бився, немов лев, який рятує своє дитинча. Кожен удар — виплеск накопиченого страху, болю і безсилля.

— Відпустіть її! — кричав він, відштовхуючи одного з чоловіків. — Я не дозволю знову втратити!

Нікс, відштовхуючись і звільняючись, відчула різкий удар по обличчю. Гострий біль прокотився щокою, і на губах з’явилася крапля крові.

— Ти... божевільний, — тихо прошепотіла вона, ковтаючи біль і дивлячись в очі Семові.

Він схилився до неї, його пальці обережно підняли підборіддя, змушуючи їхні погляди зустрітися, немов мовчазна обіцянка — він буде поруч, що б не сталося.

— Я не можу дозволити тобі йти одна, — сказав він м’яко, але рішуче. — Бо більше не хочу втрачати тебе, Нікс. Ніколи більше.

Слова з’явилися ніби з глибини душі, вони наповнили повітря теплом, яке розганяло холод і темряву. Вона відчула, як серце почало битися швидше, а всі стіни недовіри і болю, які роками зводили між ними бар’єри, повільно руйнувалися.

— Ти плачеш, — тихо сказала вона, торкаючись пальцями до його вологих щік, немов хотіла ввібрати в себе всю його біль.

— Я? — Сем намагався посміхнутися, але голос тремтів від емоцій. — Ніколи.

Їхні руки зустрілися, пальці переплелися, мов два пазли, які довго шукали одне одного.

— Ти не сама. Ми — разом, — прошепотіла вона, притуляючись до його грудей, відчуваючи його тепло.

— Боюся, що одного дня ти залишиш мене, — зізнався він, голос став хрипким, майже ламким.

— Ніколи, — відповіла Нікс з такою впевненістю, що здавалося, ніщо не зможе їх розлучити.

Вони вже збиралися злетіти в поцілунок, коли раптовий, різкий сміх порвав цю тендітну мить.

— Ну що, романтична сцена на вулиці? — з’явився Джеймс, мов тінь, з посмішкою на обличчі. — Тільки не скажіть, що забули — у нас війна, а не балачки про кохання.

— Джеймсе! — сміялася Нікс, відсахуючись, намагаючись зберегти серйозність.

— Сем, не зіпсуй момент, — підморгнув Джеймс і, з легким кроком, зник у тіні, наче привид, який з’являється у найнеочікуваніші моменти.

Сем глибоко вдихнув, дивлячись на Нікс.

— Лише ти і я. Все інше — шум.

Вони підійшли ближче, і цього разу поцілунок був довгим, безумовним, палаючим, як вогонь, що знищує всі сумніви і лікує старі рани.

Після них лишився лише тихий шелест вітру, шелест, який наче шепотів їм: «Світ може впасти, але ви триматиметеся разом — міцно, до самого кінця.»