21

Кайла сіла на холодну підлогу своєї розкішної квартири, притискаючи коліна до грудей, ніби цей простий жест міг створити навколо неї захисний бар’єр від тієї бурі, що насувалась на них усе ближче і ближче. За великими панорамними вікнами нічне місто мерехтіло тисячами вогнів, які здавалися далекою казкою — холодною, відстороненою і такою, що не має до неї жодного стосунку. Для Кайли цей світ був лише холодною кліткою, а кожен звук — наче відлуння наближення катастрофи, яку вона не могла зупинити.
Раптом у пам’яті Кайли виникла інша картина — вона ще була дитиною, сиділа на холодній підлозі в тій самій квартирі, але тоді це було схоже на в’язницю, а не на розкішний дім.

«Тоді я відчувала себе так само самотньою, — подумала вона, — але тепер усе це набуло іншого значення».

Її пальці злегка стиснулися в кулак, і вона зрозуміла: ця буря всередині не відпустить її так легко
Поруч на підлозі лежав пістолет — холодний, важкий, з легкою вицвілістю на рукоятці. Кайла повільно потягнулася до нього, її пальці злегка затремтіли, торкаючись металу. Ця зброя була і прокляттям, і останньою ниткою захисту в цій грі на виживання. Вона глибоко вдихнула, ніби збираючи всю мужність у цьому холодному дотику.

Вона нервово крутила в руках тонкий золотий ланцюжок — він здавався їй останньою ниткою, що тримає її на плаву серед безмежного моря тривог і страхів. Думки метушилися, мов розгублені птахи у клітці, що марно б’ються в її грати.

— Алістер... — почала вона, намагаючись приборкати тремтіння у голосі, — ми не можемо так далі. Вони... вони вже зовсім близько. Нам треба йти. Зараз. Інакше — кінець.

Він стояв біля великого столу, вкритого розкиданими паперами, планшетами із звітами і графіками — їхнім оплотом у цій війні. Його рухи були спокійними, ніби сталь, а очі світилися холодним розрахунком — він уже передбачив безліч варіантів розвитку подій.

— Втеча? — голос Алістера був сухим і глухим, наповненим розчаруванням. — Кайло, ти серйозно? Ти дійсно думаєш, що здатна просто здатися? Це — капітуляція.

Вона повільно підвелася, зробила кілька кроків по кімнаті. Її кроки були тверді, але в них відчувався страх і розпач. Погляд палахкотів — суміш рішучості і внутрішньої боротьби.

— Це не капітуляція, — сказала вона, голос став міцнішим, з нотками впевненості. — Це виживання. Якщо ми залишимось — нас знищать. Без варіантів.

Алістер різко повернувся до неї, його очі пронизали її наскрізь.

— Ти забула, хто ми? — кинув він, голос став холодним, як лід. — Ми не ті, хто відступає. Ми ті, хто керує грою. Здаватись — це не наш шлях.

Кайла опустила голову, намагаючись стримати тремтіння в підборідді, яке зраджувало її внутрішній стан.

— Можливо... — тихо промовила вона, — але тепер гра поставлена на карту. Це або ми, або вони.

Раптово телефон пролунано різким дзвінком, і тиша в кімнаті порушилась. Кайла миттєво схопила смартфон, її пальці тремтіли, але вона швидко розблокувала екран. На екрані миготіло повідомлення: «Рух активовано. Вони вже в дорозі.»

Її серце здригнулося, кров шалено забила в скронях.

— Вони близько, — тихо сказала вона, повертаючись до Алістера, — і нам потрібно діяти негайно, поки ще є час.

Він кинув на неї пронизливий погляд, але в ньому з’явилась ледь помітна посмішка — усмішка воїна, що готується до останнього бою.

— Добре, — промовив він спокійно, — збирай усе, що потрібно. Втеча — не поразка. Це початок нового етапу. Ми виграємо цю війну, Кайло. Якою б дорогою вона не була.

Вони обійнялися міцно, але цей обійм був не про спокій чи затишок — це був обмін обіцянками, клятвами, готовністю боротися до останнього подиху.

Раптом двері квартири тихо відчинилися. Всі завмерли, мов у моменті завмирання часу. На порозі з’явилася тінь — висока, чорна, наче сама ніч прийшла їх навідати. Кайла затамувала подих, відчула, як холод пробіг їй по спині.

— Хто там? — спробувала виголосити вона, але голос її видався слабким і тривожним.

Алістер миттєво зробив крок вперед, ставши між нею і дверима, захисна постава стала непохитною.

Тінь на мить застигла, потім заграв холодний, знайомий голос:

— Час пішов. Чекаємо на ваші рішення.

Двері заскрипіли і тихо зачинилися, залишивши за собою лише гнітючу тишу. У кімнаті нависла напруга, важка і безжальна, мов перед штормом.

Катастрофа була близько. Відступати нікуди.