20

Сем і Нікс стояли перед важкими, іржавими дверима старого архіву. Холодний метал проникливо проймав руки, мовби вбирав у себе всі роки болю і страху, які тут накопичилися. Ліхтарики їхніх фонариків ковзали по облуплених шпалерах, тріщинах на стінах і згнилій деревині, малюючи на підлозі химерні тіні — мов оживші спогади, які стежили за ними.

— Чуватимеш мене? — тихо спитав Сем, тримаючи руку Нікс. Голос його був тихий і тривожний, ніби боявся, що навіть слово може розбити крихкий момент.

— Завжди, — злегка посміхнулася вона, хоч очі її палали хвилюванням і тремтінням. — Я не здамся, поки ти поруч.

Вони крокнули всередину, де пилюка і забуття вже давно обіймали кожен сантиметр. Серед мотлоху та старих ящиків стояв старий комп’ютер — диво, що ще працював, видаючи глухий тріск і легке мерехтіння екрану.
Старий комп’ютер стояв у товстостінному сейфі, обладнаному автономним живленням — маленькою батареєю, що підтримувала роботу пристрою навіть під час вибуху та відключення електрики. Відео Рубі зберігалося локально, захищене від видалення чи зовнішніх втручань.
Поруч лежав детонатор — запасний, на випадок, якщо основний вибух не знищить все до кінця. Але його механізм було розряджено, і тому пристрій залишився неушкодженим.

Сем натиснув кнопку живлення. Монітор запалився, і на ньому поволі проступило знайоме обличчя — змучене, але незламне — Рубі.

Її очі були втомленими, але в них горіла сила, що проривала темряву.

— Те, що болить — ще дихає, — її голос був тихим, але сповненим рішучості, мов би вона шепотіла крізь час.

Нікс відчула, як по щоках поволі стікають сльози. Вона швидко стиснула губи, глибоко вдихнула, намагаючись не розсипатися.

— Ми не одні, — тихо промовив Сем, стискаючи її руку. Їхні долоні переплелися, мов обіцяючи один одному підтримку.

Погляд Нікс упав на маленьку червону кнопку, що миготіла на столі біля комп’ютера — детонатор, що міг знищити все.

— Це… — прошепотіла вона, — ключ до контролю… або останній крок до кінця.

— Якщо натиснемо, — додав Сем, — ця будівля впаде разом з усіма доказами. Знищимо їхній архів, але й наші шанси.

Вони затамували подих, поглядаючи один на одного. Страх, відповідальність, біль, і… надія змішалися у повітрі між ними.

— Ти готова? — запитав Сем, усміхаючись криво, але з вірою, що підтримала і її.

— З тобою — завжди, — відповіла Нікс, посміхаючись у відповідь. Її очі блищали незламною силою.

Вони одночасно поклали руки на кнопку. Їхні пальці зчепилися на її поверхні — мить, що тривала вічність.

— Давай зробимо це разом, — прошепотіла Нікс, і голос її звучав, наче обіцянка.

Вибух розірвав тишу, пролунала низька гуркітливість, яка вібрувала в грудях і огортала все навколо. Старі стіни тріщали, пил і уламки піднімалися в повітря. Вогонь розповзався, наче живий, пожираючи все на своєму шляху.

Дим густо залітав у легені, різко ріжучи їх при кожному вдиху. Іскри падали на сухі папери, викликаючи нові вибухи — все це стало кошмарним хаосом.

Сем кілька разів озирнувся, бачачи, що темні силуети переслідувачів не відступають, навпаки — наближаються.

— Вони не відстануть, — прошепотів він, серце калатало від страху і рішучості.

— Тоді нам треба бути швидшими, — відповіла Нікс, повертаючись до нього з викликом у очах. — Хто сказав, що втеча — це нудно?

Вони мчали вузькими коридорами, вогонь і дим палили легені, але страх був сильнішим.

Сем різко штовхнув Нікс вперед, стаючи перед нею, як стіна, його тіло було її щитом.

— Ти — моя опора, — тихо промовив він, дивлячись їй у очі.

— І ти — мій провідник, — відповіла вона, ніжно поцілувавши його в щоку.

Вони вибігли на вулицю, відчуваючи, як пекуче тепло вогню залишилося позаду. Попереду — нові битви, але разом вони були непереможні.

— Пекельна засада, — з усмішкою, що була напруженою, прошепотіла Нікс. — Ідеальна вечірка.

— Тепер точно не сумуватимемо, — пожартував Сем, намагаючись розрядити атмосферу, хоч і сам був на межі.