19

Коридор до головного блоку серверів мовчав, неначе перед бурею. Холодні, гладкі стіни відбивали тіні, що повільно танцювали в ритмі мерехтливого світла — ніби вони чекали на останній акт. Відчуття, ніби час розтягнувся і стиснувся одночасно, душило грудну клітку і змушувало серце калатати шалено.

Нікс стояла, міцно стискаючи в руках детонатор. В її очах грали вогники — змішання страху, рішучості, відчаю і, водночас, якоїсь майже дитячої надії. Вона відчувала, як усередині все ніби клекотить і тремтить, наче розірветься будь-якої миті.

— Ти впевнена? — голос Сема був низьким і трохи тремтів від напруги. Він підняв очі на неї, шукаючи відповіді, підтримки, якої так потребував сам.

Нікс повільно повернулася до нього, її погляд став твердим і холодним.

— Назад дороги немає, Сем. — Її голос був тихим, але чітким, як вирок. — Якщо не зробимо це зараз, вони знищать нас усіх. Це наш шанс — наш єдиний.

Він вдихнув глибоко, намагаючись приборкати тривогу, що душила його зсередини.

— Добре. — голос став рішучим. — Зробимо це разом.

Нікс кивнула, і в її очах на мить з’явилася легка усмішка — дотепна, навіть трохи іронічна, як завжди, коли вона жартувала, навіть у найстрашніших ситуаціях.

— Як завжди, — відповіла вона.

Вона простягнула руку, і Сем взяв детонатор. Кнопка блищала холодним світлом, наче викликала їх на останній бій.

Він натиснув.

Спочатку пролунав тихий, але тривожний дзвін — як биття серця, що переривається, наче світ тримав подих. Потім вибух — грізний, різкий, що розніс тишу на тисячі уламків.

Вогонь і дим миттєво охопили приміщення. Іскри, як маленькі зірки, розлітались у всі боки, а сервери падали, як доміно, згораючи у вогні власної беззахисності.

— Сем! — вигукнула Нікс, міцно вхопивши його за руку, щоб не дати впасти.

— Тримайся! — крикнув він, притискаючи її до себе. Вони стояли нерухомо, а навколо руйнувалося все, що було колись захистом.

Їхні тіла були переповнені адреналіном і полегшенням, змішаним з жахом.

В цей час, у просторій квартирі з панорамними вікнами, де панував вигляд на нічне місто, Кайла й Алістер відчували іншу бурю — ту, що вирує в душі.

На екранах миготіли повідомлення про вибухи, збої, хаос — їхній план рушив, але небезпека була поруч.
На численних екранах та панелях управління миготіли стрічки відео з камер спостереження, теплові карти руху та сигнали тривоги, які надходили від мережі їхніх агентів і дронів. Їхня система стеження була настільки розвиненою, що вони отримували інформацію майже в режимі реального часу, ніби дивились на кожен крок супротивників.

— Вони почали, — холодно промовив Алістер, у голосі якого бриніла лють і холодна впевненість. Його руки стиснули підлокітник дивана так сильно, що пальці побіліли.

Кайла, не витримуючи, раптово схопила келих, що стояв на столі, і різко розбила його об підлогу. Осколки розлетілися, наче символ розбитих надій.

— Вони навіть не уявляють, на що я здатна, — гарчала вона, очі палаючи яскравим вогнем помсти. — Я вб’ю їх всіх — по одному, якщо треба.

Алістер з роздратуванням штовхнув стіл. Планшет, що лежав на ньому, впав і розбився об підлогу, немов попередження.

— Залишимо від них попіл, — сказав він холодно, випускаючи дихання. — Не зупиняйся. Це не просто гра.

Кайла, наче вивільняючи всю свою лють, зібрала розбитий келих і вилила на підлогу решту вина — темно-червону рідину, що розтеклася плямою, мов кров.

— Ми знищимо їх, — прошепотіла вона, стоячи, мов гордий лев у клітці. — Вб’ю їх усіх. Особливо ту маленьку... дочку.

Їхні тіла злилися у шалений танець, сповнений пристрасті і гніву, немов танець двох хижаків, що крокують у смерть разом.

— Ми виграємо, — прошепотів Алістер, торкаючись губами шиї Кайли.

— Вб’ю їх раніше, ніж вони нас зламають, — відгукнулася вона, голос палаючий, як вогонь. — І це буде їхня остання помилка.

Очі їх горіли жагою помсти, рішучістю, що неможливо зупинити.