18

Стара пральня, давно покинута своїм призначенням, стояла мовчазним свідком їхніх страхів і надій. Зовні — облуплені двері, зі скрипом відкривалися, мов несподіваний портал у світ, де кожен звук здавався голоснішим за будь-який гул міста. Всередині — холодний бетон і заіржавілі пральні машини, покриті товстим шаром пилу та павутини, що простягали свої нитки, мов тенета часу. Запах вологи, металу і старої затхлості важко накривав простір, роблячи повітря густим і майже непроникним. Тут, у цій порожнечі, навіть найтихіший шелест — крапля, що падає з труби, чи стук серця — здавався гучним і виводив з рівноваги.

Сем опустився на холодну бетонну підлогу, притулившись до стіни, що ніби могла підтримати його зламану душу. Його очі напівприкриті, вони дивилися десь крізь стіни, у простір, якого не існувало вже для нього — там, де залишилася Рубі. Руки тремтіли, стиснуті в кулаки, ніби прагнули втримати біль і сум.

— Я боюся, — його голос був майже беззвучним, здавалося, розмовляв не з нею, а зі своєю тінню. — Боюся відпустити її... Бо тоді залишусь зовсім один. Повністю самотній.

Нікс повільно підняла голову, зустрівши його погляд. В її очах було багато: розуміння, смуток, прихована відчайдушна сила, що палахкотіла, як вогонь посеред найтемнішої ночі.

— Сем, — її голос був теплим, майже шепотом, — я знаю, як це важко. Рубі — не просто спогад. Вона — частина нас, біль і любов, переплетені навік. Вона тримає нас на межі між життям і забуттям, але не дозволяє впасти.

Вона обережно присіла поруч, простягла руку і ніжно торкнулася його долоні, наче намагаючись подарувати йому тепло і силу, яких йому так бракувало.

— Але ти повинен зрозуміти: вона не хоче, щоб ти загубив себе у тому, що лишилось. Вона хотіла, щоб ми жили — не просто виживали у тінях минулого.

Сем стиснув її руку, шукаючи опору, якої давно не мав. Його губи тремтіли, і він ледве міг видихнути:

— Як відпустити когось, хто був усього світом? Як зробити крок уперед, коли кожен подих тягне за собою вантаж спогадів?

Нікс тихо засміялася, ледве чутно, наче сміялася з власної безпорадності, з того, як суворо ця боротьба змушує їх бути сильними.

— Це і є справжня боротьба, — сказала вона, не відводячи погляду. — Відпустити — не означає забути. Це дозволити собі жити з цим болем, не даючи йому контролювати твоє життя.

Вона повільно підвелася і підійшла до нього. Він відчув, як серце раптом почало битися частіше. Нікс простягнула руку, торкнулася його обличчя, притягнула ближче. Її дотик був ніжним, наповненим м’якою силою.

Їхні губи зустрілися в довгому, повільному поцілунку, який говорив більше за тисячі слів — прощання з болем минулого і водночас новий початок. Сем відчув, як напруга повільно зникає, тепло Нікс проникає в нього, наповнюючи силою і надією.

— Разом ми зможемо більше, ніж поодинці, — прошепотіла вона, відступаючи на крок.

І раптом із-за дверей пролунало різке скрипіння — немов сама темрява затаїла подих.

Їхні погляди миттєво зустрілися — страху не було, тільки холодна рішучість і гострий вогонь, що запалився в їхніх очах.

— Час рухатись далі, — сказав Сем, піднімаючись на ноги.

Нікс міцно стиснула його руку, і в їхніх поглядах запалала спільна іскра — іскра, що підштовхне їх крізь найглибшу темряву, попри все.

Вони вийшли з пральні і занурилися у ніч — крок за кроком долаючи страх і біль, йдучи назустріч свободі.

— Ти готовий? — спитала Нікс, усміхаючись, ледве торкаючись його плеча.

— З тобою — завжди, — відповів Сем, уперше за довгий час відчуваючи, що він не сам.

У повітрі пахло мокрою землею і тихими обіцянками, а їхні серця билися в унісон — між болем, пристрастю і надією.