17

Перш ніж сховатись у тіні, Джеймс отримав тривожний дзвінок від Сема. На екрані — знайоме ім’я, але інтонація у голосі була зовсім іншою: хрипка, тривожна, схвильована.

— Вона ледве не вбила мене, — голос Сема хрипів. — Її повністю накрило. Ніби всередині щось увімкнули. Як тоді, коли ти... коли тебе ввімкнули проти Рубі. Але ця штука — гірша. Наче вона не просто приглушує волю, а підміняє її.

Джеймс завмер. У горлі пересохло. Він відчув, як холод повільно розповзається хребтом.

— Ти впевнений?

— Я бачив. Вона боролась. Але щось увійшло в неї. Буквально. Через постріл. Я витяг це. І тепер маю.

Джеймс зітхнув, провів рукою по волоссю.

— Добре. Зараз я зникаю. Виходжу з радарів. Ми з Ларою знайдемо, звідки це йде. Але деякий час буду мовчати. Протримайся.

— Вони тепер полюють ще сильніше, — додав Сем.

— Тоді нам час стати привидами.

Бар, до якого вони прямували, не мав ані вивіски, ані шику. На перший погляд — просто занедбаний вхід до складу між двома кав’ярнями на занедбаній вулиці. Але Джеймс знав — це The Backbone, елітна нора для тих, хто грає у темні ігри.

Вони зайшли в головну залу — тьмяне освітлення, лампи з мідним відливом, дим з кальянів і бармен, що протирав склянки з виразом «я знаю про тебе більше, ніж твій психотерапевт».

— Пароль? — запитав бармен, навіть не дивлячись на них.

Джеймс не вагаючись промовив:

— Системний збій.

Бармен кивнув. Трохи помовчав.

— Тоді віскі. Без льоду.

Лара ледь помітно посміхнулась.

Джеймс мовчки випив запропонований келих, навіть не скривившись. Бармен натиснув важіль під стійкою, і позаду відкрилися вузькі двері, схожі на вхід до морозильника.

— Проходьте. Ви ж свої.

Приміщення внизу було схожим на старий підвальний джаз-клуб, перебудований на техно-бар для обраних: старовинні цегляні склепіння, десятки проводів на стелі, столики з вбудованими панелями управління, а в кутку — кавомашина розміром з мотоцикл.

Тут усе було своє. І Джеймс був тут не вперше.

— Думаєш, нам дадуть спокійно попрацювати? — спитала Лара, поправляючи окуляри. Скло блиснуло від відблиску екранів.

— Думаю, тут нас поки не знайдуть. Це місце — одне з небагатьох, де ще пахне свободою.

Вони сіли за стіл. Джеймс витяг свій ноутбук, пальці застрибали по клавіатурі. Лара сіла поруч, постукуючи пальцями по дерев’яній стільниці в ритмі невідомої мелодії. Її рухи були точні, мов хірурга, а на обличчі жевріла іронічна посмішка.

— Зачекай… — Джеймс нахилився ближче до екрана. — От він. Центральний сервер. Координати. Шифри. Протоколи.

— Ти впевнений, що це він? — Лара прижмурилась, ковзаючи пальцями по тачпаду. — Я хочу знати, чи в ньому всі смачно-скандальні дані Кайли: резервні беккапи, управління картками, відеоархіви, розшифровки аудіо, чати, логи доступу, контрольні коди.

— Це саме він. Вузол маршрутизації. Тут збігаються всі гілки: табір, лабораторії, будинки-прикриття, мобільні програми. Як нервовий вузол у мозку.

— Ох... — Лара скривилася. — Це як знайти кишеню диявола і залізти туди з вибухівкою.

— Шантаж, злив, підміна чи просто повний ребут — ми зможемо вибрати будь-яку гру, — сказав Джеймс спокійно.

— І це мені подобається, — озвалась вона. — Але перш ніж грати, я зламаю його без шуму. Ніжно. А потім вдарю по хребту.

— По якому?

— По цифровому. Хоча… не тільки, якщо треба, — вона підморгнула і поправила окуляри.

Її чорний гумор, як завжди, був надміру темний, але Джеймс не міг стримати посмішки.

— А ти думав, хакери тільки ламають системи? — додала вона. — Ми ще й розважаємось.

Вона почала прописувати обхідні шляхи, пальці ковзали по клавішах так, наче танцювали. Виглядала спокійною, але Джеймс знав — це той стан, коли її мозок кипів.

— Ми зламуємо не лише системи, — її голос знову став м’якшим. — Ми ламаємо одне одного.

Джеймс мовчав. У її очах було щось глибше, ніж просто азарт чи жага помсти. Щось людське, вразливе, живе. І саме це його лякало більше за всі програми контролю.

— Інакше не працює, — прошепотів він. — Інакше — це не справжнє.

Її рука торкнулася його долоні. Пальці — тонкі, теплі, впевнені. Вона наблизилась.

— Це більше, ніж просто місія, — сказала вона. — І більше, ніж помста.

Їхні губи зустрілися. Поцілунок був тихий, спокійний, але всередині розірвався як емоційна хвиля. Як довго в обох не було нічого справжнього.

— Готовий? — спитала вона, відступаючи лише на кілька сантиметрів.

— Тільки разом.

І монітори навколо них спалахнули новими даними. Коли все темне об'єднується — починається справжнє світло. Гра нарешті почалась.