13

Сем прокинувся різко, як після падіння в крижану воду. Серце шалено калатало в грудях, а тіло було охоплене холодним потом. Лише мить тому він бачив Рубі — її образ яскраво виринав із темряви сну, і голос лунав у голові, немов холодний, але пронизливий дзвін:

— Можна помирати... А можна — відпустити.

Ці слова бовваніли в його свідомості, різалися гострими краями у найглибші кути розуму, не даючи знайти відповіді. Він лежав на жорсткому матраці в закинутому будинку — тимчасовому притулку, який вони знайшли з Нікс. Пилюка і запах старої фарби змішувалися із сирістю, що повільно просочувалася через тріщини в старих вікнах, заклеєних папером. Світло заходу загравало на подряпаних поверхнях, кидаючи довгі тіні.

Погляд Сема тяжко опустився на стіну навпроти. На сірій штукатурці чорним маркером свіжо світилися слова — його власний напис, зроблений кілька днів тому, який тепер здавався йому більше ніж простим — ніби криком душі:

«Привиди — теж люди. Просто трохи холодніші.»

Він підвівся на лікті, рука тремтіла, коли намагався розгледіти літери. Легке мерехтіння від лампи, що висіла на дротах у кутку, грало з текстом, ніби оживляючи кожну букву. Ці слова — не просто вислів, а обітниця самому собі: навіть ті, хто загубився в світі, зламався чи вмер всередині — залишаються частиною людства.

Раптом Сем різко підвівся на ноги і підійшов до стіни ближче, взяв у руку маркер і, затамувавши подих, почав писати. Його рухи були сповнені ваги, ніби кожна літера вимальовувалася кров’ю і болем.

— Привиди — — шепотів він, ковзаючи по стіні.

Маркер трошки подряпав поверхню, залишаючи чорні сліди, що майоріли у сутінках.

— теж люди, — продовжив він, відчуваючи, як кожне слово виривається з самого серця.

Пальці тремтіли, але рука не зупинялася.

— Просто трохи холодніші.

Закінчивши, Сем відійшов, вбираючи у себе сенс цих слів. Вони були більше ніж просто написом — це була своєрідна молитва, застереження для тих, хто ще бореться.

Нікс тихо підійшла ззаду, її очі, темні і глибокі, розглядали напис із повагою.

— Ти справді думаєш, що це допоможе? — тихо запитала вона.

Сем без відповіді погладив поверхню стіни, ніби намагаючись втілити у це послання всю свою віру.

— Це більше, ніж просто слова, — відповів він, не обертаючись, — це нагадування. Нам самим — і всім, хто прийде після нас. Що навіть у темряві ми залишаємося людьми.

Нікс сіла поруч, прислухаючись до тихої пульсації свого серця.

— Я боюся, Сем. — її голос став тремтячим. — Боюся, що ми теж зламаємося. Що не зможемо витримати.

Він повільно повернувся до неї і накрив її руку своєю.

— Я теж боюся, — зізнався він, — але якщо ми відпустимо все це страхи — тоді ми справді помремо. Не фізично, але всередині.

Нікс стиснула його руку сильніше.

— Тоді тримай мене. Не дай зламатися.

Раптом у двері постукали — це був несподіваний звук, який розірвав напружену тишу.

— Сем, це Лара, — тихо прошепотіла Нікс, — вона принесла важливі новини.

Сем зітхнув, запрошуючи Лару увійти.

Після кількох хвилин, коли голос Рубі пролунав із диктофона, що стояв на старому столі, всі троє відчули потужний прилив рішучості і сили:

— Ти читаєш це, значить, не зламався. Я вірю.

Під першими променями сонця, що проникали крізь брудні шибки, вони сиділи разом у холодній кімнаті, наповненій напівтемрявою, але всередині кожного палавав вогонь надії, боротьби і любові.