11

Сем лежав на жорсткому матраці, що колись був медичним. Метал під ним скрипів від кожного найменшого руху, нагадуючи про реальність, у якій він опинився. Навколо все було похмуро — підвал покинутої школи, стіни вкриті графіті, які ніби мовчки розповідали про втрати і надії тих, хто тут колись був. В одному з кутів стояв обгорілий глобус — спотворений і забутий, як і вони самі. Нікс десь неподалік крутилась, бурчала про холод і те, що давно треба було заварити кави. Але Сем уже не чув її — сон накрив його, як темна безодня, тихо, глибоко, без шансів виринути.

Темрява розпливалася навколо, немов чорне море, що поглинає все живе. Раптом, між хвилями темряви, виникла вона — Рубі. Стояла босоніж у калюжі крові, її волосся прилипало до щік, а погляд був гострий і безжальний, наче різець, що ріже правду. Світло ламп била по її очах, створюючи тіні, які розповідали історії болю і сили.

— Сем, — голос її лунав, наче відлуння у бетонних стінах підвалу. — Я віддала все. Все, що могла.

Він тремтів, не здатен був зрушити з місця. Вуста її тремтіли, але очі були спокійними, мов вечірнє небо перед бурею.

— Не дай їм відібрати тебе, — голос був гострий, як лезо ножа. — Вони люблять ламати. Це їхнє хобі. Їхня релігія. Стань тим, хто ламає їх.

Рубі простягнула руку — її пальці були криваві, але тремтіли з ніжністю, що дивним чином контрастувала з навколишньою жорстокістю.

— Вибачай, якщо треба. Але не зупиняйся. І не забувай, ким ти став через мене.

Світло розсіювалося, вибухаючи білою яскравістю, яка плавно розчинялася в повітрі, ніби відкриваючи двері між сном і реальністю.

Раптом голос Нікс прорвався крізь тишу:

— Сем! Сем?! Ти живий? Я вже думала, що ти здох!

Очі Сема розплющилися, і він побачив її обличчя — стривожене, але з іскрою гумору. Нікс тримала в руках кухоль із теплою водою, і її руки були трішки тремтячими.

— Ти… — він намагався говорити, але слова залипали на губах. — Мені снилась вона.

— Рубі? — тихо спитала Нікс.

— Так. Вона сказала, що віддала все. І просила не дати їм мене зламати.

Нікс сіла поруч, поклавши кухоль на холодну підлогу, і витерла руки об штани.

— Вона була не така, як інші. Не така, як я.

— Не кажи так, — прошепотів Сем, відчуваючи біль у її словах.

— Але це правда. Вона була сильною зсередини. А я… я була дикою лише зовні. Потім… — вона замовкла, ніби намагаючись знайти правильні слова.

Після кількох хвилин мовчання Нікс продовжила:

— Хочеш знати, як я втекла з того центру?

Сем кивнув, уважно слухаючи.

— Там було справжнє пекло. Кімната на чотирьох, холодний бетон, режим, електрошокери. Я билась, як звір, без надії. І тоді вона прийшла — Рубі. Звичайно, це не її справжнє ім’я, але вона знала, як вижити. Вона бачила, що у мені ще є вогонь.

Нікс підняла рукав светра і розстебнула комір футболки, показуючи тонке татуювання на шиї: «Дика. Значить — жива.»

— Вона зробила це сама, — прошепотіла Нікс. — Голкою і тушшю. Притиснула голку до моєї шкіри й сказала: «Якщо забудеш — глянь у дзеркало. Дика — значить жива. Все інше — вигадане.»

Сем стиснув зуби, відчуваючи той біль, що ніколи не забувається.

— Тепер розумієш, — сказала Нікс, — чому я не можу бути тихою. Чому я б’юсь, тікаю, кричу... Бо я навчилась виживати. Від неї. Від Рубі.

Вона відвернулась, і в голосі прозвучала втома.

— Якщо ти досі з нею — може, тобі тут не місце. Але якщо хочеш ламати їх — я з тобою. До кінця.

Сем повільно підвівся, простягнув руку. Вони торкнулися пальцями — тихо, без тиску, просто бути поруч. Не як Рубі. Не як хтось інший. Просто як він сам.

За вікном ніч шуміла дощем. Цей звук здавався їм мовою нових початків — тривожним, але сповненим надії.