10

Кайла сиділа за столом у своїй квартирі, яка нагадувала командний пункт, де панує холодна, сувора атмосфера. Кавова чашка вже давно охолола, але вона не звертала на це уваги. В руках вона міцно стискала мобільний, ніби саме від цього залежало життя чи смерть. Голос її був гірким і холодним, ніби лід, що просочився під шкіру й зупинив серце:

— Він не доживе до ранку, — сказала вона, ледве стримуючи лють, що виривалася назовні. — І ні сліду, ні дихання не залишиться. Лару — теж.

Її очі блищали, мов крижинки на морозі, а кожне слово було снарядом, випущеним у ворога. Алістер, який стояв осторонь, мовчки кивнув і повільно вийшов із кімнати, ніби збирався втілити цей наказ у життя.

Через кілька хвилин на екранах почали мигтіти сигнали активації — в системі запускались люди, готові виконати найжорстокіші завдання.

Небо над містом було важким, сірим, немов затягнуте величезною похмурою завісою. Джеймс вийшов із кав’ярні, де провів ніч за кодами та аналізом вірусів, поглинений думками і цифрами. У вухах дзвеніло подкастом про кіберетику, але думки крутилися навколо зовсім інших речей. У портфелі тихо клацав резервний ноутбук, готовий до будь-якої ситуації.

Спочатку він почув несміливі кроки, що загрозливо наближалися. Потім з’явилася тінь, яка все швидше і швидше набирала обрисів. І раптом — різкий удар потилицею об стіну, який викликав темряву в очах і відчуття, що світ зламався.

Чоловік у темній куртці жорстко придавив його коліном до землі, від чого Джеймс не міг поворухнутися.

— Це послання від Кайли, — прошепотів нападник із зловісною посмішкою, витягаючи ніж із кишені. — Вона каже: «Жодного живого сліду. Ніяких помилок».

Джеймс боровся, намагаючись вивільнити руки, але сили залишалося все менше. У грудях вирувало пекло, а повітря виходило із судомами, що душили його.

— Термос! — раптом пролунав знайомий голос із-за спини. — Час виходити на поле.

Удар по голові нападника змусив того завалитися набік, хрипячи і спантеличений.

Лара, тримаючи в руках термос, стояла поряд із Джеймсом, її очі палали рішучістю і холодним вогнем. Вона була мов грім серед ясного дня — несподівана, гостра і небезпечна.

— Вставай, кодику, — мовила вона, міцно схопивши його під руку. — Нам треба зникати, поки до нього не прийшли друзі.

Вони кинуті в полум’я сирен і паніки, промчали вузькими провулками міста. Позаду лунали гальма, голоси переслідувачів, а серце Джеймса билося шалено, ніби намагаючись вибратися з грудей.

Лара безстрашно стрибала через коробки, перелазила через арки, долала перешкоди, ніби вона була частиною цього хаосу.

Джеймс ледве встигав за нею, відчуваючи, як біль у ребрах розгорався, але не смів скаржитись.

— Звідки ти взялась? — нарешті видихнув він, хапаючись за ребра, намагаючись впоратися з диханням.

Лара гірко скривилася:

— З тієї самої дірки, де витягаю всі зламані системи і збираю уламки тих, хто хоче нас зламати. Я ж казала — завжди вчасно.

— Я думав, ти сидиш за кодом, а не розмахуєш палицями для розгрому черепів.

— І з тим, і з тим, — усміхнулася вона, з піднесеним викликом. — Просто різні протоколи. Ти — мій напарник, Джеймсе. А напарників я не здаю.

Вони затримали подих, ховаючись у темряві за гаражами. Повітря було густим від страху і напруги, а навколо пахло потом і холодною кавою.

Джеймс, посміхаючись крізь біль і втому, промовив:

— От і наше перше побачення... тільки на ножах.

Лара пирснула сміхом, її очі блищали:

— Звикнеш.

У цей же час у квартирі Кайли панував хаос. Волосся було скуйовджене, очі блищали лютою рішучістю, а її рухи видавали напруження, яке ледь стримувалося.

Вона вдарила кулаком по ноутбуку, збивши його на підлогу, і перекинула келих вина, виливши темну рідину на підлогу.

— Він живий?! — вигукнула, голос її рвався від злості і невіри. — Як так? Невже ви не могли просто його вбити?

— Він тікав із Ларою, — спокійно повідомив голос із динаміка, але в ньому відчувався натяк на тривогу.

— Значить, завтра вранці — їх обох. Публічно. Щоб усі побачили, що зрадники не живуть довго.

— Це буде кроваво.

Кайла вдихнула глибоко, наповнюючи голос холодною іронією і непохитною рішучістю.

— Я сказала: не доживе. І я не жартую.

Алістер, який стояв поруч, лише спокійно кивнув.

— Зробимо, — промовив він.