9

— Все почалося давно, — сказала Лара, покрутивши горнятко з кавою в руках. Її погляд засклівся, ніби вона дивилася крізь час, а не на Джеймса. — До того, як ти вперше почув про “Норму”.

Джеймс сидів навпроти. Не перебивав, не поспішав. Лише слухав. І чекав. І з кожною секундою відчував, що ця історія стосується не тільки Лари, а й усього, у що він вплутався.

— Мені було шістнадцять, — почала Лара, — коли мене взяла під опіку родина Кайли. Її батьки були… складними. І водночас дуже амбітними. У них уже була Кайла — дочка, гордість, золотий квиток. А я була дівчинкою з інтернату, яку взяли для «збалансування карми», як вони самі жартували. Але Кайла... — вона замовкла на мить, — Кайла мене не зневажала. Вона зробила з мене... свою.

— У якому сенсі? — обережно запитав Джеймс.

— Вона навчила мене всьому. Як ламати код. Як шукати інформацію там, де її нема. Як бути невидимою в системі. Вона казала, що ми — не просто прийомні сестри, а союзниці. Паралельні гілки одного вірусу. — Лара посміхнулась, але сумно. — Ми були близькі. Дуже. Вона носила мої кофти, я — її. Вона прикривала мене, коли я тікала ночами, я — коли вона ламала шкільний сервер. Ми були команда.

Джеймс уважно дивився на неї, не переривав. А вона продовжувала:

— А потім вона прийшла до мене з ідеєю. Сказала: «Я запускаю проєкт. Це буде щось нове. Реабілітація. Не табори. Не психлікарні. Інша форма. М’яка. Розумна.» Я повірила. Я була тоді як молоко — біла й довірлива. І я допомагала їй. Писала ядро, структуру, модулі оцінювання емоційного стану. Ми тестували все разом. Сміялись. Плакали. Малювали прототипи на стінах.

— І ти не знала? — перепитав Джеймс. — Що це буде саме… це?

— Я бачила тільки фасад. Вона тримала мене осторонь від глибоких протоколів. Говорила: «Це технічне, нудне. Не твоє.» А я вірила. Аж поки не почались збої. І зникнення даних. А потім — зникнення людей. І тоді я полізла глибше. В обхід. Через приховану систему логів. І знайшла все.

Вона схилила голову, провела пальцями по горнятку.

— Звіт про "перевиховану" підлітку, яка після «дев’ятої корекції» втратила здатність до мови. Статистика: 4 з 10 втрачають емоційну ідентичність. Протоколи «контроль поведінки через ін’єкції». Кайла називала це «глибоким перезавантаженням». Я тоді... я не могла дихати.

— І що ти зробила? — Джеймс схилився вперед.

— Я пішла до неї. З усім. І знаєш, що вона сказала? — Лара засміялася тихо, але в її сміху було щось рване. — Вона сказала: «Я залишила в системі діру спеціально для тебе. Хотіла перевірити, чи ти ще та сама. Тепер я знаю.»

Джеймс стискав кулак на столі. Але Лара здавалася спокійною. Печальною. Прозорою.

— Я сказала, що йду. Що не дозволю цьому існувати. Вона мовчки подивилася на мене і прошепотіла: «Зрадники — гірші за ворогів.» І я пішла. Але перед цим… перед цим я трохи зіпсувала їй гру. — Вона підморгнула. — Підмінила кілька кодів, переплутала ідентифікатори, зламала моніторинг поведінкових відхилень. Не сильно. Але досить, щоб «Норма 1.0» почала сипатись. І вони були змушені вдосконалити її в «Норму 2.0». Жорсткішу. Тихішу. Без мене.

— То ти та сама Лара… з того інциденту в бета-сервері? — Джеймс пригадав. — Вони тоді втратили 27% внутрішніх звітів і пів року на відновлення.

— Guilty. — Вона кивнула. — Але навіть після цього вона мене не стерла. Просто... відрізала. Наче я — гілка, яка росте не в той бік.

— І тепер ви — вороги?

— Ні, Джеймсе. — Її голос став глибшим. — Ми — дві сторони одного дзеркала. Я — пам'ять. Вона — амнезія. Я вірю в вибір. Вона — в підкорення. Я хочу зруйнувати систему. Вона — стати нею. Тому ми не просто не сестри. Ми більше. Ми — дві сили, що тягнуть світ у протилежні боки. І рано чи пізно... одна з нас впаде.

Вони довго мовчали.

— Тобто, — нарешті сказав Джеймс, — коли ми запускаємо вірус, ми не просто ламаємо систему… Ми торкаємось особистого.

— Завжди. У війнах немає технічного. Лише особисте.

І тоді Джеймс усвідомив: це вже не просто місія. Це — родинна війна, в якій кожен байт коду — наче ножем по шраму.

Почалося.