Рубі онлайн?

8

Вітер стогнав між будинками, ніби хтось ламав металеві ребра міста. Дощ сичав по вікнах, а ніч притискалась до скла, як кішка, що не пустили всередину. Маленьке кафе у глухому кварталі, з напіврозбитим неоном “Вхід із тилу”, виглядало як притулок для тіней, а не людей.

Джеймс сидів у самому куті, втуплений в екран, який світився зеленим кодом, наче кисень для його мозку. Він хмурився, пальці ледь чутно клацали по клавішах.

— П’ятнадцятий фаєрвол?.. — пробурмотів, злегка скривившись. — Та ви знущаєтесь…

Поруч на столику стояла третя філіжанка чорної кави. Вона була вже холодною, гіркою, як каяття. Він ковтнув — і скривився ще більше. Але зупинятись було неможливо. Кожен рядок коду — як удар у бік Кайли. І це тішило.

— Так, сучко. Пам’ятаєш, що ти зробила з моєю дівчиною? — бурмотів він. — То тепер дивись, як я ламатиму твоє дітище…

І тут — скрип. Рух зліва. Стулено зсунули стілець, як ножем по шкірі. Хтось сів. Уперше за годину він відвів погляд від екрану.

— Якщо це те, що я думаю, — ти або повний ідіот, або мій тип чоловіка.

Голос — низький, хриплуватий, з відлунням досвіду, сигарет і кількох прямих розмов із життям. Він підняв очі.

Темно-русе волосся у хвості. Шкіряна куртка кольору мокрої хмари. Чорні черевики зі шнурівкою, що виглядали здатними розбити скло. На пальці — срібний наперсток із черепом. А посмішка… Ні, це не посмішка. Це був ключ, що відкривав чужі системи.

— Прошу? — обережно озвався Джеймс.

— Твій екран. — Вона кивнула на консоль. — IP-шлюз, три шари псевдооболонки, приманка з маркером 2004-го. Система ідіотська, але хід — влучний. Якщо ти намагаєшся зламати “Норму 2.0”, то… Я або сідаю поруч, або здаю тебе. Що обираєш?

— Сідай. Я Джеймс. І я не просто ламаю. Я мщуся.

— Лара. 39. Хаос у коді. Колишня системна інженерка проєкту “Норма”. А ще — зведена сестра Кайли. Твого ворога.

— Що? — він застиг. — Ти — її…

— Прийомна. Не біологія. Більше як прокляття з дитячої кімнати. Ми виросли разом. Довго. Дружили. А потім…

— Вона обрала “Норму”?

— Вона обрала владу. А я — правду.

Лара сіла, взяла його ноутбук, ніби це був її власний. Вона рухалась впевнено, ніби ця ніч їй належала.

— Коли Кайла прийшла до мене з ідеєю “перевиховання” підлітків, усе виглядало красиво: платформа, безпека, шанс. Я — наївна романтична програмістка — повірила. Але далі… щось не збігалося. Дані зникали, реакції тестів глючили. Ім’я “Рубі” з’явилось у списку об’єктів. І тоді я залізла в саме серце “Норми”.

— І що побачила?

— Кров. Сліди уколів. Листи з “корекцією свідомості”. Флешки, що впаювали у людей. Я зламала внутрішню базу. Вивела все. Але… вже було пізно. Я стала “зрадницею”.

Вона натиснула “Enter”, і на екрані зажевріли нові рядки.

— Кайла сказала, що я ніколи не зрозумію “вищої мети”. А я сказала: “Я зрозуміла. Ти — хижак. І я — твоя помилка.”

— І що зробила?

— Знищила ядро “Норми 1.0”. Ту, на якій усе будувалося. І зникла. До сьогодні.

Він дивився на неї з повагою, трохи здивуванням і… чимось іще.

— І зараз?

— Зараз ми знищимо “Норму 2.0”. Її гібридну версію. Базується на живому записі пам’яті, поведінки, ідіотизмі та жорстокості. А ще — на картці, яку вона витягла з тіла Рубі. Ти це знаєш?

Джеймс різко зреагував:

— Знаю. Я тримав подібну. В першій частині. Вона… зробила з мене монстра.

— Вони її удосконалили. Впаяли нову логіку. Якщо запустити її зараз — людина повністю під контролем. Не свідомо. На рівні імпульсів. Активація — через укол, імплант або навіть частковий сигнал.

— А якщо знищити картку?

— Вся система обвалиться. Їхній мозковий центр — це мікросервер на твоїй згадці.

Вона провела пальцями по тачпаду.

— Я створила вірус. Образливий, красивий, з гумором. Поки ми його запускаємо — “Норма” отримає цифрову розсудливість.

— І тінь.

— Саме так. — Вона всміхнулась. — А потім зламаємо все до біса.

Він нахилився ближче.

— Ти завжди така?

— Ні. Тільки, коли зустрічаю когось, хто теж ненавидить системи.

— І… Кайлу?

— Особливо Кайлу.

Їхні пальці зійшлися над клавішами. А вірус вже біг у глибину.