6

Диван був ніби порятунком, і водночас — пасткою. Сем лежав, втиснутий у подушку, накритий пледом, що більше нагадував бронежилет — важкий, тісний, душний. Світло в кімнаті тьмяніло, небо за вікном ворушилось сірими хвилями — вечір топив місто у власній тінявій каші. Стук крапель по шибці був як відлік.

В голові — шепотіло, скрипіло, повторювалося:
«Мала жити. Мала. Мала…»
Або:
«Ти не врятував.»

Він заривається у плед. Закриває очі. Але не ховається — тікає. А сон зустрічає його без попередження, різко, наче вирваний дріт торкнувся скроні.

Темрява. Рідина. Кров.

Сем стоїть по щиколотки у густій червоній калюжі. Але калюжа дихає. Пульсує. Тече. Залишає відбитки. Пахне залізом і попелом.
Стеля — висока, як купол церкви. Повітря скиглить. Десь у далечині — лунає сміх. Такий, ніби знає більше за тебе. А потім — вона.

На п’єдесталі — Рубі.
У чорній куртці. З косою, зібраною неакуратно, як вона завжди робила в стресі.
Обличчя — бліде, але не мертве. Очі — темні, та з іскрою.

— Сем, — мовить вона. Голос її водночас як у матері, яка тримає дитину за руку, і як у генерала, що кидає в бій. — Досить. Іди далі.

Він ковтає повітря, яке перетворюється на скло.

— Але я не можу… якщо я піду — я залишу тебе.

— Ти вже залишив. — Вона нахиляє голову. — Але це не зрада. Це — вибір.

— Вибір жити?

— Вибір не вмерти разом зі мною. — Вона усміхається. — Вона не я… але вона хороша.

Кров під її ногами починає відступати. Вона спускається вниз, лишаючи на плитах сліди босих ніг.

— Нікс?.. — шепоче Сем, ледь не втрачаючи свідомість навіть у сні.

— Якщо доведеться — довірся їй. Якщо захочеш — не бійся. Але не шукай у ній мене. Вона не заміна. Вона — вогонь. А я — дим.

— Але я тебе ще чую…

— І будеш чути. Але не тримайся. Інакше ми обоє залишимось у цій крові назавжди.

Вона кладе руку йому на щоку. Гаряча.
А потім — крізь неї починає просвічуватись світло.

— Прощавай, Сем.

— Ні! Ще ні! — кричить він, але прокидається.

Повітря холодне. Серце — як барабан під час штурму. Долоні тремтять. Все тіло — мокре. Але він живий. І дихання — не від болю, а від страху.

— Привіт, не-Альфа, — каже знайомий голос.

Він повертає голову. Нікс. Сидить у кріслі навпроти. Її ноги — на столі. У руках — скручений провід. Вона, здається, вивчає, як зробити з нього вибухівку, але перериває заняття.

— Тобі снилась вона, так?

Сем мовчить. Потім:

— Як ти дізналась?

— Бо у тебе обличчя, як у людей після катастроф. Не після пиятики. Не після бійки. Саме катастрофи. — Вона відкладає дріт. — Що казала?

— Що я маю йти далі. Що вона не “вона”, але “вона хороша”.

Нікс ледь усміхається.

— Вона про мене?

— Я думаю, так. Хоч і не впевнений.

— Ну, це була б її фішка. Написати загадку навіть після смерті. Хитра сучка. — Нікс потягується. — Але ти її тримаєш. Це видно.

Сем хитає головою.

— Я не знаю, що тримаю. Винуватість. Спогад. Її сміх. Її кров. Усе одразу.

— А я — тут. Жива. Зла. І з балончиком фарби. — Вона кидає балончик йому в руки. — Не чіпай мене, якщо не готовий. Але й не тримай, якщо не хочеш.

Сем притискає балончик до грудей.

— Я не шукаю заміни. Просто... хочеться, щоб щось нарешті було справжнім.

— Ну, з цим у мене проблем нема. — Вона всміхається. — Я справжня. І небезпечна. І якщо даси мені привід — можу вкусити.

Сем усміхається крізь втому.

— А ти не боїшся прив’язатись?

— Я — ні. Але ти боїшся. І знаєш, це теж окей. Бо це значить, що в тобі ще щось живе.

Вони мовчать. Декілька секунд. Хвилина. А потім Нікс каже:

— Джеймс на зв'язку. У філії “Норми” щось активувалось. Каже, що це може бути — не просто база. А місце, де “зберігали кодові носії”. Або картки.

— Ти думаєш, це…

— Я думаю, це важливо. І якщо не підемо — вони першими знайдуть нас.

Сем підводиться. Повільно. Але впевнено. Наче вперше несе не тіло, а мету.

— То ми йдемо?

— Ми йдемо.

І вона — бере його за зап’ястя. Легко. Без права тиснути.

— Але пообіцяй одне.

— Що?

— Якщо раптом я теж стану кимось “не собою” — вибий з мене дурь. Навіть якщо доведеться мене прив’язати.

— Я тебе не покину, — каже він тихо.

— Ну от і домовились.