4

Депо виглядало так, ніби його забули ще до того, як воно взагалі з’явилось на мапі.
Все тут дихало розпачем: облущені стіни, іржаві балки, запахи машинного масла, вологи і старої, майже загуслої фарби.
Сем провів пальцем по металу — ніби перевіряв, чи час ще тече.

Надворі починався дощ. Повільний. Остогидло сірий. Десь удалині в небі ковзнула блискавка.
Здавалось, що світ сам зрежисував сцену під Рубі: депо, що пам’ятає біль. І двоє, які не хочуть забути.

Сем і Нікс йшли повільно. Їхні кроки відбивались луною, наче хтось ішов за ними.
Вони не торкались одне одного, але рухались в синхроні.

Немов ті, кого прив’язали одним спогадом.

— І що ми тут шукаємо? — запитав Сем, коли обійшли третю секцію. Вузька, темна, холодна.

— Стіни, — відповіла Нікс. — Вони пам’ятають більше, ніж люди. Бо люди брешуть, а бетон — ні.

У дальньому кінці ангара, за кількома контейнерами, стіна.
На ній — напівстертий напис.
Фарба зійшла плямами, букви виглядали, наче хтось намагався їх стерти — і не зміг.

«Ми не вижили — ми просто не здохли.»

Сем затамував подих. Підійшов.
Букви були вирізані. Глибоко. Немов різаком по пам’яті.

— Це вона? — хрипко.

— Ми. Вдвох. Перший раз — балончиком. А коли я впала з тієї балки, і розбила лікоть — Рубі намазала кров’ю зверху. Казала: «Так точно триматиметься».
— У неї на коліні після того шрам. У мене — на шкірі. — Нікс зсунула рукав. Татуювання. Та сама фраза. І дата.

Сем мовчав.
— Це… звучить як… війна.

— Це і була війна. Наш фронт — підліткова психлікарня і шприци з “нормалізуючим” лайном.
— Наш щит — фарба. І ненависть.
— Наш тост — «Ми не вижили — ми просто не здохли».

Сем опустився навпочіпки біля фрази. Торкнувся щілини під літерою «ж».
— Тут… — він провів пальцями. — Є виїмка. Ніби…

Зсунув кришечку бетону. Витягнув чорну флешку.

— Вона й справді геній параної, — прошепотіла Нікс. — У неї навіть в пакеті з чіпсами був ніж. На всяк випадок. І ще записка з фразою: «Не довіряй навіть собі».

Вона посміхнулась, сумно.

— У Рубі були кілька планів. На кожен випадок — окрема флешка. Вона ж не вірила в бек-апи. Тільки в бетон і божевілля.
Сем проковтнув клубок у горлі.

— Вона все планувала, так?

— Вона ніколи не грала навмання. Навіть у любові.

Нікс витягла програвач із рюкзака. Неймовірно старий, майже ржавий, але працював.

— У тебе там є все?

— У мене там — Рубі. У кожному кишені.

Клац.

На екрані — обличчя. Втомлене, з темними колами під очима. Але... усмішка.

«Привіт, знову я.
Якщо ви це дивитесь — значить, ви вже знайшли Нікс. Або вона знайшла вас.
І це чудово. Вона дика. Але вона своя.
Таких, як вона, не можна ідентифікувати, поки вони самі не покажуть зуби.
Тож якщо ви це бачите — довіряйте їй.
Бо вона, як і я, — не здається.»

Сем мовчав. Але плечі тряслись.
Він притис руку до рота.

— Вона знала… — прошепотів. — Що я тут буду. Що вона залишить мені тебе.

— Вона знала все. Навіть те, як зламаємось. І як зберемось.

— Чому вона така?..

— Бо знала, що її не буде. І написала інструкцію. Навіть на випадок любові.

Сем зітхнув. Голос Рубі звучав далі, уже приглушено, як луна:

«...а ще… якщо раптом серед вас є хтось, хто боїться картки — не бійтеся. Я залишила один натяк, де вона була востаннє. Не викидайте минуле.
Воно — доказ.»

Нікс і Сем переглянулись.

— Вона про картку? — Сем зблід.

— Вона знала, що її виріжуть, — сказала Нікс. — І все одно встигла залишити фразу. Це вже божевілля. Або геніальність. Або і те, і те.

🆕 Паралельна сцена: Джеймс біля апаратури
Далеко звідси, в квартирі з повністю затемненими вікнами, Джеймс сидів за монітором.

На столі — карта депо. Стара, з архівів.
На екрані — точки руху, теплові силуети.

— Добре. Живі. Рухаються. Не загубилися.

Гарнітура пищала в ритмі серця. Його серця.

— Нікс, прийом. Активуй лінію. Це Джеймс. Я з вами.

Він перевірив входи, виходи, генератор, можливість дистанційного зламу.
Поруч лежала стара граната. Трофей. І напис на папірці: «Лише для Кайли.»

(повернення до сцени)

— Це я. Чую вас, — пролунало в гарнітурі Нікс.

Вона здригнулась, потім видихнула:

— Джеймс?

— Якщо щось — три стуки. Я відкрию двері. Зламаю. Заберу.

— А не хочеш одразу штурмувати з вибухівкою? — підморгнула Нікс.

— Повір, у мене є. Але її тримаю для конкретної суки з прізвищем твоєї мами.

— Мені він вже подобається, — буркнула вона до Сема.

— Його краще не дратувати. У нього принципи. І… підігрівач кави з кодовим замком.

— Тепер ще більше подобається.

Вони стояли біля стіни. Мокрі. З тремтінням під шкірою.
В кишені — флешка. В душі — крик.
Нікс уперше за весь вечір опустила очі.

— Можна я сьогодні не буду сильною? — прошепотіла.

Сем простяг руку. Не торкнувся. Просто був поруч.

І цього — вистачило.