3

Заброшка виявилась ще більш гнилою, ніж Сем пам’ятав.
Тріщини на стінах — нові.
Мурашник під сходами — мертвий.
Фарба з облущеної стелі — схожа на попіл.

Але запах був той самий: пил, іржа, фарба, і… ментол.

Сем завмер на порозі.

Тут вони з Рубі малювали першу фразу на стіні. Тут вона вивела її пальцем, просто по пороху:
"Не кричи — пиши."

Він торкнувся одвірка. Пил — товстий, як тиша між двома зіпсованими людьми. Але крізь нього пробивалась… свіжість.

— Фарба, — прошепотів він.

Балончик. Аерозоль. Свіжий запах. І тоді він побачив стіну.

«Ми не ламаємось — ми тріщимо з музикою і димом.»

Ті самі слова. Він чув їх у листі. У голові. У тиші.

Але хтось написав це знову.

Фарба ще не висохла.
Сем торкнувся пальцями — і мурахи поповзли не шкірою, а спиною. Пам’ять била, як електрошок.

Це її фраза. Але не її почерк. Хтось інший… той, кого вона залишила.

— Це вона… — сказав він, напіввголос.

— Ну, не зовсім, — промовив голос з-за спини.

Різкий. Але не ворожий.
Сем обернувся — і завмер.

Дівчина стояла в напівтіні.

Балончик — у лівій руці.
Права — в куртці.
Кепка з написом: “I came. I saw. I made it worse.”
Кеди розмальовані, мов підлітковий блокнот.
Куртка — чорна, порепана, вся в плямах фарби.
Її волосся — чорне, з відблисками синього, як ніч у неоні. Можливо, фарба, можливо — справжній колір.

Її обличчя — жорстке. Але красиве. Ніби життя мало нагадати: "Ти не зламаєш мене просто так."

Сем затримався, вдивляючись у неї.

— Яка це була місцина? — обережно запитав він.

Нікс кинула погляд угору, ніби повертаючись у спогади.

— Табір перепрошивки, — відповіла вона тихо. — Місце, де ламали нас, щоб створити з нас слухняних. Рубі потрапила туди, бо ламала правила, я — бо ламала обличчя. Там нас намагалися розчавити, але ми навчилися ламати назад — своїми правилами, своїм стилем.

Вона стиснула балончик фарби міцніше.

— Це було наше поле бою. І наша зброя.

Сем відступив на крок. Не з переляку — з обережності.

— Ти... — він ковтнув. — Ти — Нікс?

Вона кивнула. Байдуже. Іронічно. Як "так, і що далі?"

— І ти малюєш тут?.. Просто так?

— Я малюю завжди. Це мій спосіб сказати “ідіть у дупу”, коли рот заклеєний.
А ще… — вона знизала плечима, — коли згадую. Малюю сильніше.

Сем глянув на тату на її руці. Та сама фраза. З графіті. З флешки. З листа.

Це — вона. Не копія. Не фанатка. Реальна частина її життя.

— Вона тебе згадувала.

— І я її. — Нікс сіла на перевернуту бочку, з якої ще крапала фарба. — Ми були гримучим коктейлем. Я — дим. Вона — вибух.

Вона стиснула балончик:

— Коли нам забороняли говорити — ми писали.
Коли ламали голос — ми обводили слова балончиком.
Вони ламали меблі. А ми — стіни. І завжди залишали мітки. Навіть якщо тікали.

Сем присів навпроти. Він був наче облитий бензином. Одне слово — і згорить.

— Вона обіцяла повернутись?.. — тихо.

— Так.

Сказала: “Я заберу тебе. Навіть якщо буду мертва.”
Ну от. Забрала, але з того боку.

Пауза. Липка. Як свіжа фарба.

Сем подивився на графіті.

— Я маю флешку. І лист. Вони кажуть, що я маю знайти “її”. І я думаю — це ти.

Нікс дивилась мовчки. Пильно. Потім:

— Якщо вона залишила мене тобі — вона або знала, що ти зламаєшся, або… що зламаєш їх.
Сподіваюсь, друге.

Вона встала. Обтрясла пальці. Пішла до наступної стіни, торкнулась фарби.

— Тут є ще один напис. Ми залишали його лише тоді, коли все йшло в сраку. І ще… флешка. Думаю, вона там. І, може, там Рубі скаже більше, ніж я.

Сем підвівся.

— Якщо вона вела мене сюди — значить, у тебе є ключі. І я не кину.

— Не обіцяй. Я вже чула це. — Нікс на мить замовкла. — Але якщо будеш поряд — не заважай малювати.

Він усміхнувся. Мимоволі.

— Я не заважатиму. Я… підтримаю фон.

— Ти фон. Я — спалах.

І вони рушили глибше в залу.
У нього — флешка. І напруга в грудях.
У неї — балончик і шрами.

А над ними — фраза, яка тріщала, але не ламалась.