2

Флешка лягла в порт із клацанням, схожим на замикання електрошокера. Монітор ожив ривком — папка розпливлась на екрані, наче проявлялась після катастрофи.

“Play me, fool.”

— Так. Це вона, — хрипло усміхнувся Сем. — Образлива навіть після смерті.

Його пальці зависли над клавішею. Грудна клітка стискалась. Серце било не туди, не так, не своє.

Може не треба? Що, як вона справді там? Що, як почую і все… впаде?

Та вже натиснув. Бо мав.

Аудіофайл відкрився, й миттєво — тиша. Потім — шурхіт. Звук дихання. І… її голос.

«Привіт, дурнику. Якщо ти це слухаєш — мене вже нема. Але це не фінал. Ну, не твій точно.»

Сем застиг. Дихання зависло. Пальці тремтіли на колінах.

«Не витрачай себе на тишу. Я знаю, ти будеш сидіти і ковтати її, ніби це покарання. Але, блін, Сем, тиша — це не моя мова. Моя — це шум. Дим. Слова на стінах.
Живи. Мною — не треба. А собою — мусиш.»

Йому здалося, що в динаміку чути усмішку. Її фірмову. Хитру, зміїну, втомлену від світу.

**«Йди туди, де мурахи померли від диму. Там — початок. Початок того, що ми не встигли.
І знайди її. Не мене — її. Вона пам’ятає більше, ніж я. Бо вона жива.

Хоча… трохи зіпсована. Як і я.»**

Пауза. Дихання.

«І ще. Якщо вони знайшли цю картку… не підходь. Вони могли її вдосконалити. Це вже не просто чіп. Це їхня гра з мозком. І якщо вона в тобі — це буде не ти.
А я хочу тебе. А не їхнього раба.»

Останній подих.

«Пробач, що залишила. Але я зробила все, щоб ти знайшов себе — не мене.
І… якщо знайдеш себе поруч із нею — не бійся. Вона — норм. У своєму божевіллі.»

Клік.

Файл завершився.

Сем сидів нерухомо. У вухах ще лунало її "дурнику". Таке звичне. Таке болюче.

— Чому ти завжди знала, як ламати? — прошепотів він.

Палець ковзнув до другого об’єкта. Конверт.

На ньому — знайомий підпис:
«Коли все стане нестерпним.»

Він відкрив. Повільно. Як відкопував гранату з піску.

Рукопис. Той самий. Її.

«Сем. Якщо ти читаєш — вітаю. Або ти вистояв. Або тебе врізали в підлогу, і хтось примусив відкрити. Але якщо читаєш — значить, ще є ми.»

«Я не знаю, що сталося. Може, я в комі. Може, в смітнику. Може, вже труп. Але залишила все — бо не люблю програвати.
Ти теж не любиш, я знаю.
Тому — грай. Пам’ятаєш наше правило?
"Грай так, щоб навіть поразка мала стиль."»

Сем усміхнувся крізь сльози.

**«Вони — Кайла й Алістер — тримають багато. Але я залишила більше. І якщо знайдеш її — вона тобі допоможе. Вона — моя стара війна. Та, що не програлась.
І ще… картка.
Якщо побачиш — не торкайся. Це вже не просто флешка. Це контроль. Це перезапуск особистості. І я не хочу бачити тебе… не тобою.

P.S. Джеймс — поруч. Навіть якщо мовчить. Він — голос у вухах. Але не ворог.
P.P.S. Якщо це мій останній лист — не читай його двічі. Живи. Іди. Шукай.

Ти — мій фінал. Але собі — стань початком.»**

Сем поклав лист на підлогу. Ліг поруч.

І довго лежав. Дивився в стелю, як в екран без картинки.

А тоді — встав.

Повільно, але впевнено.

Він дістав із коробки останню річ — обгорілу картку з мікросхемою, схожу на ту, яку Джеймс згадував. Вона ледь світилась по краях. Як батарея, що ще тримає.

— Вона ще працює? — прошепотів Сем.

Він загорнув її в тканину. І вклав до внутрішньої кишені куртки. Ближче до серця. Чомусь так.

Він не знав, куди піти.

Але голос Рубі прозвучав знову. Без звуку. Просто в голові.

«Іди туди, де мурахи померли від диму…»

Це було їхнє місце. Вони жартували колись — так Рубі назвала закинуту будівлю, де задимили все балончиками, вбивши комах і сигнали.

Туди він і піде.

Туди, де був перший графіт.
Перша тиша.
І, можливо, перша поява… неї.