1

Сем лежав на підлозі, наче кинутий тінню. Руки розкинуті, очі напівзаплющені. У грудях щось тріщало — не фізично, а глибше. Як старі будинки під час землетрусу: не одразу падають, але лінії тріщин уже повзуть.

Світло з вікна котилося по стінах, як рідина. Занадто спокійна кімната, занадто мертва. Навіть пил не летів — застиг у повітрі, немов сама кімната затамувала подих.

Десь ледь цокав годинник. Але Сем не чув. Він чув тільки:

«Не встиг. Не встиг. Не встиг…»

На підлозі валялися: фотороздруківка Рубі з вусами, намальованими маркером — ще з тієї ночі, коли вона “помстилась” за програний спір. Жуйка. Запальничка, яку вона носила на ланцюжку. Порожня пляшка пива.

«Вона все лишила. А я лишився.»

Раптом — дзвінок у двері. Сухий. Один. Не повторювався. Але ударив в шлунок, як кулак.

— Мамо, не зараз… — прошепотів він.

Але мати мовчала. І в кімнаті теж — усе мовчало.

Знову — скрип. Двері відчинилися. Але не з кухні. З коридору. Хтось увійшов.

Сем сів. Повільно. Відчуваючи, як тіло наче з бетону.

— Джеймс?.. — губи розтріскані, голос сиплий. — Ти… ти правда?..

На порозі стояв батько Рубі. Живий. Сірий, мов попіл. Очі — глибокі, в них не було навіть дна.

Він тримав у руках коробку. Чорну. Вузьку. Перев’язану чорною стрічкою.

— Сем, — сказав він. — Можна?

Сем мовчки кивнув. І Джеймс зайшов. Постава у нього була — як у тіні, що втомилася притискатися до стіни.

— Вона просила передати. — Він поставив коробку. — Якщо загине.

— Ти… її бачив?..

— Я… я був поруч. Але не врятував. — Джеймс стискав коробку, мовби та могла вкусити. — Вони вирізали з неї картку. Просто… в живу плоть. Вона кричала. А я — не зрушив з місця. Пам’ятаєш це?

Сем заплющив очі. Побачив знову — крики. Кров. Кайлу. Алістера. Тиша після.

— Що це за карта?

— Не знаю. Але Рубі сказала — якщо вони її активують, вона більше не буде собою. Що це щось гірше за смерть. Що це... стертий центр. Її розум — як записаний жорсткий диск. І ось вони вирвали чіп.

— І?

— І я не знаю, де він тепер. Я шукав. Не встиг. Може, в цій коробці є натяк.

Сем глянув на коробку. Вона мовчала.

— Якщо я знайду цю картку…

— Ти знайдеш їх. — Джеймс стиснув губи. — Вони тримають щось більше, ніж просто її смерть. Вони тримають інструмент.

— А якщо це пастка?

— Вона вже спрацювала, Сем. Її тіло — це вже наслідок. Але те, що там, — може дати шанс знищити все це.

Він зібрався йти. Але на порозі зупинився.

— І ще… Сем.

— Так?

— Рубі... вона вірила тобі. До кінця. І після. Не зрадь цю віру. Навіть якщо вона звучить у динаміку.

Сем ковтнув. Ніби проковтнув ніж.

Джеймс зник у коридорі. Скріп. Тиша.

Сем залишився сам. І коробка — мов бомба, що ще не тикала.

Він узяв її. Відчув, як шкіра на пальцях тремтить.

«Я не готовий. Я ще…»

Але він розірвав стрічку.

Усередині — флешка. Чорна. Маленька. По краях ніби обгоріла. Немов пройшла пекло разом із нею.

Іще — клаптик платформи, схожий на щось технологічне. Обгорілий прямокутник із мікросхемою.

Він узяв у руки цей обгорілий шматок — маленький чіп зі слідами вогню на краях.

«Якщо ця — в мене…» — подумав Сем, притискаючи її до грудей. — «То яка в них? Прототип чи копія? Чорт, Рубі, що ти знала?..»

Відчуття ваги відповідальності раптом стало майже нестерпним.

— Це… вона? — прошепотів Сем.
Не відповів ніхто.

Під флешкою — білий конверт. Легкий. На ньому — знайомий почерк. Напис:
"Коли все стане нестерпним."

Він тримав його в руках довго. Дивився на нього, ніби хотів розгледіти всередину. Але не відкрив. Просто поклав поруч.
Ще ні. Ще зарано.
Його час настане, коли стане зовсім несила.
Повернувся до вікна. І раптом…
Задзвенів чайник. Хоча він не ставив його на плиту.
Мурахи. Дим. Пам’ять.
І тоді — він почув її голос.

«Привіт. Якщо ти це слухаєш — мене вже нема…»

Сем не знав, флешка це, чи пам’ять, чи галюцинація. Але фраза врізалась у мозок:

«Не спалюй себе. Спали їх.»

І ще одна:

«Іди туди, де мурахи померли від диму…»

Він стиснув кулаки. Поглянув на конверт. На флешку.

— Добре, Рубі. Якщо це гра — я граю.