Частина ІІ Розділ 25

Розділ 25

 Сніг. Він справді красивий та чистий. Я на нього нарешті зміг виділити час. Лавочки в парку з металевим обрамленням так доречні, неначе їх спорудили спеціально для мене. Я вдягнув свій затишний сірий бушлат. Під нього піджак та сорочку, що на комірі зав’язана краваткою на декілька розмірів більшою. Він так повільно спускався з небес, такий лапатий і м’який. Сонце сідало на останньому краю горизонту, відблискуючи фіолетове сяйво в небо. Я ніколи не бачив, щоб сонце так рано сідало. Я ніколи не бачив, щоб фіолетове сяйво пробивалось крізь небеса. Закинув голову, щоб дивитись тільки на небо.
 Який зміст у всьому, коли останній промінь сяйва тебе зраджує? Надія, котра, можливо, чекала останнього моменту. Звісно я не сидів у парку один. Справа лежала напівпуста бутилка з  вином. Нам обом доволі весело.
 До мене підсів статний чоловік. Він оглянувся по сторонам, не так шукаючи людей, як дивлячись на цей чарівний пейзаж. За це я його не осуджую.
 — З вами все добре? — Він здається легко торкнувся мого плеча, порухавши ним в сторону. Я промовчав. — Олег? З вами все добре? — Та й в пусту слова, коли вони так часто говоряться. За правило культури беруть мову. Завжди підтримуй діалог своєю мовою, коли вона насправді дар, котрим ти розкидаєшся на всі сторони. Не дивуйся, якщо хтось це потім підбере.
 Чоловік перестав мене штуркати своїми холодними пальцями.
 — Я знаю, що ви зараз відчуваєте. — Це найкраще описується мовчанням, або нудотою. Чим тобі гірше, тим сильніше нудить. Можливо, організм просто не хоче сприймати усе, що я насильно йому давав. Напевно лише в такий спосіб можна показати свою повагу до чужих слів. Він чомусь не хоче так.
 — І ви мовчатимете весь час? Будь ласка Олег, я хочу вам допомогти.
  Я відкинув голову назад. Ян, доволі тепло закутаний, сидів привидом біля мене.
 — І для чого? — Він стиснув губи, щоб затримати перші слова.
 — Це єдиний правильний спосіб. Тільки уявіть, що може статись, якщо надати трішки  старань для цієї країни. Хоч спробу змінити цей застій.
 — Для чого ти прийшов? Я це питався. — Ян на секунду зніяковів.
 — У вашому домі сказали, що ви можете бути тут. Зрозумійте, напевно це неправильний вчинок, але це єдиний метод розв’язати свободу слова. Я не жалкую за цим. Та й невже ви цього також не хочете. Якщо все справді рухається в пекло, то потрібно зупинити це зараз. Ви звісно знаєте про переобрання президента. І я знаю, що ви хочете того самого. Однаково я прошу вибачення за все. — Добре це чути від нього, але пропустити всіх цих покидьків жахлива ідея. Який взагалі зміст міняти одне і те саме.
  Ми замовчали. Він відкинувся на спинку лавки, поклав сором’язливо руки на перехрещені коліна та видихнув.
 —  Олег, невже ви бачите зміст в тому, щоб сидіти тут?
 —  Це останній зміст, котрий я знайшов. — Він нахабно розсміявся. —  З чого ти смієшся?
 — Я так постійно думаю. Після нового знайомства, котре здається закрутиться на все життя. Після важкої роботи, або подорожі, що може взяти і змінити повністю мою свідомість. Суть не в тому, що кожен раз я усвідомлюю, що можу пізнати більше. Цікаво, що кожен раз я обманюю себе, щоб нове відкриття стало важливішим.
 — І що ти хочеш сказати?
 — Це все немає ніякого змісту. — Я трішки всміхнувся, згадавши те, що трапилось влітку.
 — А якщо я хочу бачити цей зміст?
 — Тоді вам напевно доведеться його знайти. Якщо ви задумуєтесь над цим зараз, то можливо вже знайшли. —  Ян Зефіров все-таки та людина, котру можна послухати.
 Ми трішки засиділись. Його, як не потягни за слово, то він почне перебирати все, що пам’ятає і воліє забутись. Він тільки і чекав моменту, щоб почати.
 — Знаєте, не обов’язково ставати великим.
 — Я думав для тебе важливо залишити свій слід.
 — Який зміст починати шлях з бажанням залишити сліди? Кожний хлопчина з полум’яним поглядом виходить з точки А до точки Б. Якщо і залишає сліди, то тільки на собі, адже він звик чути про те, що не повинен себе жаліти. Якщо вже вийшов, то потрібно пройти весь шлях.
 — І куди він веде?
 — Як я вже казав, вам краще відомо. Хоча, — Він глибоко видихнув і, виставивши вперед груди, склав руки на ногах. — Багато хто рве на собі шкіру, щоб залишити, хоч незначний слід після себе. Тисячі людей і мільйони спроб. Лише одиниці отримують те, що хочуть, незалежно від власних мотивів. Знаєте, яке слово є у людей для визначення послідовності старань і моментів вдачі? — Я схилив голову на руку. — Талант. Магічне слово, дозволяє пояснити успіх, у який зовсім не хочеться вірити.

 Ми говорили до вечора. Я вже не згадував нічого, але з спокійною посмішкою слухав його історії. Я багато мовчав, але це неважливо, адже всі мої думки звучали.

 Я хотів попросити вибачення перед ним, адже тоді не зміг. Я не купляв ніякого алкоголю, думаю тут це недоречно. Знову ця довга дорога, котра однаково змушує тебе засинати. Навіть, не думав, що казатиму йому. Якось само піде. Головне — почати.
 Я встав на ганок та тихенькими ударами руки постукав у двері. Чую гавкання собак десь далеко. Вони і не думають мовчати. Ніякої відповіді. Стукаю другий раз. На четвертий удар двері самі собою повільно відхиляються. У будівлі вимкнене світло. Я торкаюсь до вимикача. Легенькі іскорки біжать по проводці, але нічого критичного. Не чую жодного звуку. Тільки легенький тріск деревини з віддаленої кімнати. Я заходжу в коридор і, тихим розміреним кроком, направляюсь в кімнату, з котрої чується тріск. Спокійним кроком ступаю по  паркету.
 Легеньким доторком я відчиняю двері і бачу тіло. Людина сидить на кріслі. На руці засохлі потоки крові. Біля лівої руки тупий кухонний ніж. Мені важко продовжувати.

 Я викликав швидку, і думаю, що ти вже знаєш про це до того, як читаєш цей лист. Мені шкода і я не можу передати те, що думаю. Я перестану писати. Не знаю скільки часу доведеться відходити від цього всього. Однаково, пробач.