Частина ІІ Розділ 24

Розділ 24

 День змінювався черговим симулякром на самого себе. Я все ближче наближаюсь до реальності. Рутини більше не існувало, взагалі мало, що могло мене зупинити на секунду у вирі постійної рефлексії. Я згадував усе від самого початку. Каву я вже не пив. Навіть диму цигарок я не бачив. Моя пуста кімната в яку з часом заходив Ігор переживала тихий період.
 Черговий раз у своєму мовчанні ми зустрілись на кухні. Ігор мив тарілки та горнятки. Він найшов постійну роботу, але мені не хотів про неї говорити. Казав, що нам цього в своєму залишку достатньо. Можливо, це правда, але мені не хочеться сидіти на його шиї. Я вдячний йому за переживання, але грудою каменів на його грудях не хочеться лежати.
  — Чому ти їй не подзвониш? —  Доречне питання від Ігоря.
  — Я не можу.
  — З чого ти це взяв?
  —  Як ж це важко пояснити. 
  —  Якщо почав, то продовжуй.
  —  Вона мені потрібна, як та хто ходитиме по килимі в моїй кімнаті та тихим голосом шепотітиме слова на вухо. Я про це думав й не раз. Вона мені потрібна? Так! Чи потрібен їй я? З гіркою відповіддю скажу, що ні. Я себе не жалію, в жодному разі. Якщо це трапилось саме так, то я в цьому винен. Навіть, якщо це трапилось саме так, то тільки в цьому випадку усе має зміст. Достатньо розгорнута відповідь?
   — Ти серйозно? Це все заради цього? Невже ти закохався в образ? Виходить, що це все марно.
  — Ох, ні! Зовсім ні! Подумай сам, вона про мене нічого не знає. Ми завжди перебували на різних рівнях. Звісно, що вона мені потрібна, але який зміст, якщо це працює лише в одну сторону? Я мало, що можу собі дозволити. Принаймні, щоб вона існувала у моїй голові, як та для кого я писатиму. Якщо вона справді для мене лише образ, то єдиний, що залишиться в мені до кінця! Я не сумую по цьому. Не варто, і жартую, посміюючись над кожним своїм словом. Над собою і для себе. Якщо мені доведеться все життя сидіти у пустій кімнаті, то завжди існуватиме людина, що доповнюватиме цю самотність, адже я знатиму про існування прекрасного. — Мене, на секунду переповнила незвичайна радість. Я вальяжно встав з-за кухонного стола та почав, як театральний актор, розмахувати руками і крутитись. Думаю з останніх рядів мене побачили. Ігор не повернувся.
  — Називай ці відносини, як хочеш, але писати? Ти смієшся? Я знаю, що тобі важко, але після чудової рецензії від Айзенштайна тебе не надрукує жодне видання. Зараз “ЛІТ.Modus” вмирає. Ти чув про магазини?
 — Лишилось три, чи чотири.
 — Я раджу на твоєму місці тихо піти у школу, останній шанс, або твоя єдина можливість. Принаймні це єдине місце де тебе точно візьмуть. — Я стиснув кулаки на обох руках.
  — Ні, я не можу. Це не те. — На цьому моя театральна вистава закінчилась.
   З Оленою я не пробував зв’язатись від того місяця. Все ж, я тобі пишу. Відсилаючись на те, що ти і сама все розумієш.
 Я не пам’ятаю, що там восени. Якщо лишатись чесним, то я забуваю все більше. Можливо не треба так багато пити, але мені байдуже. Ігор старався допомогти мені, як міг. Він знаходив гроші в любому місці. Надто це все важко. Сумніваюсь, що роботу я ще знайду, Олена за декілька сотень кілометрів від мене. Картина з випаленим обличчям кожен ранок дивилась на мене, коли я приходив через коридор привітатись з Ігорем. Я не витрачав гроші на одяг, чи на проїзд. Нехай вони горять вогнем.
 Середина осені здається. Недолюблюю осінь, адже доводиться згадувати про все, що так старанно забував влітку. Хоч і важко згадувати. Так багато алкоголю я не пив ще ніколи.  Пробач, але сьогодні я нічого не пам’ятаю.