Частина ІІ Розділ 23

Розділ 23

 Звуки з спільної квартири лилися далеко за її межі. Вхідні двері відчинені навстіж. Ця домівка чекали гостей. На другій сходинці лежав, якийсь музикант, що з цигаркою в зубах та медіатором між пальців, пробував згадати ноти на своїй гітарі.

— А тут красиво. — Будівля далеко не аристократична, але місцева атмосфера завжди давала про себе знати. Здивований тим, що на вузьких сходах змогло розташовуватись так багато людей, коли навіть я з Ігорем не давали один одному проходу.
 Якийсь блондин спирався ліктем об двері нашої квартири. Кровоточивими пальцями тримався  кишені, з котрої діставав іншою рукою червоний шарф, щоб перев’язати зап’ястя. Кидаючи погляд за спину, пробував переконати дівчину, що скоро він йде до дому. Цей чоловік, спускавшись з сходів, зупинився на декілька секунд, щоб посміхнутись мені в обличчя. Він дістав тонку цигарку і вийшов з будівлі.
 Двері у власну квартиру ніколи так легко ще не манили. Ігор наче чекав мене весь цей день. Лише я відчинив двері, як перед мною з’явився контрастний силует. Він стояв у коридорі з розкинутими навстіж руками та тихо сказав.
 — Невже? Повернення блудного сина?
 Мені надзвичайно сильно хотілось його обняти. Звісно я його обняв. Куди не глянь, як почуєш спів і сміх. В квартирі ходило людей двадцять. Всі вони різного віку, статури, характеру. З колонки, що стояла десь на кухні, чувся рок шістдесятих, “The Box Tops”, напевно. Кляті хіпі. Так багато людей, які посміхалися в одному місці я не бачив давно.

 Для чого чекати, якщо я сюди прийшов лише для одного. Залишилось показати картину Олені.
 — Пішли за мною. — Я махнув рукою за собою.
 Ми пройшли декілька кроків до кімнати Ігоря де в центрі, на мольберті, лежав портрет Олени. Він акуратно накривався яскраво синім полотном, щоб звідти не визирала жодна лінія, або точка.
 Я повільно стягнув з картини полотно і оглянув її. Ми стояли в дверному проході, з якого картина дивилась не те, щоб у вічі і погляд напрямлений вверх наче відділяв тебе від полотна. Я не знаю, чи це правильно. Знаю, що зображення на декілька кроків від мене, фарби і папір вимагали до себе більшої поваги.
 Ти обдивилась її, як власний манекен. Як свою власність. 
 — Як тобі?
 — Красиво. — Тихим і ніжним голосом сказала Олена.
 Я не сказав тобі, але радий, що картина сподобалась. Не звик це говорити в силу своєї дурості. Котрийсь п’яниця, що сперся на стінку, докурюючи цигарку жбурнув її в сторону. Напрямком в картину. Налякавшись, що все здійметься вогнем він підійшов до неї та почав тушити. Я схопився за себе і без усіляких дій стояв збоку. Від картини залишилася лише діра та звуглена пляма навколо неї. Від шиї і до останніх контурів. 
 Я нічого не міг зробити, він наче випалив цю картину в мене у мозку. Ігор це бачив, він схопив його та викинув прямо за двері квартири.
 —  Шкода, але вона справді красива.
 —  Не вона. — Я знову обдивився пропалену картину проводячи долоню крізь неї та відразу кинув погляд на Олену. Від неї відходило фіолетове сяйво.

 Якось після цього мені не дуже хотілось залишатись тут, я вирішив, що повинен провести її до дому.

 Ми йшли і тільки тиша слухала кроки. Стіни будівель, ховаючись від поглядів тріщали. Ми йшли і навіть місяць почав сяяти для цього. Попід кожним кроком я відчував незворотність процесу.
 Ця ніч так насичувалась подіями, що в мене в голові укладалось лише те, що я робив декілька хвилин назад. Мені достатньо чути подих Олени по лівий бік плеча, щоб не відволікатись від дороги. Як впевненість у збереженні прекрасного. Можливо, як впевненість у своїй безпеці. Дивуюсь, як це все складно. На формули і навіть на епітети та слова не розкладу, надто слабкий. Все ж це відчуття ідеальне лише в своїй простоті. Абстрактність, котра приваблює своїм широким спектром, але тільки одиниці попадають у цей відрізок. Ти зрозумієш, якщо я скажу, що відчуваю безпеку, а значить і довіряю усю складність своєї душі тобі. Дивно, що я це зміг.
 Ми пройшли весь шлях від Бібліотечної 22 аж до її маєтку. Ігор казав, що такі прогулянки найбільш значні, вони змушують залишатись відвертими навіть, якщо ти нічого не говориш.
 Вона жила просто в центрі, поблизу університету в одному з маєтків. Ми підійшли до вхідних дверей. Сцена відкритого театру, де я стою на декілька десятків сантиметрів збоку. Мовчки чекаю останніх слів. Вона не повертається, лише дістає з кишені ключки, щоб відімкнути замок.
 — Ось і все? Ти завтра їдеш, а я попрямую до дому. — Вона зупинилась, розвернувшись в мою сторону.
 — Це хіба не залежить лише від тебе?
 — Так, залежить.

 Ти думаєш, як я запам’ятав всі твої слова? Ти звісно не згадаєш. Буває так, що якась дівчина скаже незначне слово, а воно потім викарбовується у твоєму мозку.