Частина ІІ Розділ 22

Розділ 22

 Не знаю наскільки я погано виглядав, але мені зовсім не до того.
 — З вами все в порядку? Можливо води принести? — Ми стояли поруч дверей в чоловічу вбиральню. Я ж пробував якось переплести свої думки.
 — Ти. Ти знаєш, як Плашин виграв у конкурсі? — Вона промовчала декілька секунд, затримавши погляд крізь окуляри на мене та миттю перекинувши очі на сусіднє дзеркало.
 — Що?  Я не розумію про що ви.
 — Значить так. Тут змісту мовчати немає. Я чув розмову Івченка у вбиральні. Зефіров написав ту кляту книгу, щоб Плашин виграв?
 — Так.
 — Так?! Чому ж Айзенштайн це просто так пропустив?
 — Справа в тому. — Вона швидко дихала, побоюючись казати хоч щось.
 — Говори вже!
 — Айзенштайн не знає, не знає лише він і Аміра. І я на вашому місці раджу говорити пошепки.
 — Виходить, якщо знав Ян, то знала і Олена.
 Не збирався я приглушати клятий тон.
 — Так, заспокойся Олег.
 — Ох, то тепер на ти? Без каплі лицемірства.
 Її обличчя розплавилось. Вогкими та жирними мазками текло вниз. Танули очі, зливаючись на щоках і засушені губи потріскались, лишаючи місце для віртуозної кіромантії.
 — Тобі варто заспокоїтись, адже надто пізно. Світ змінюється. Якщо це уже трапилось, то ти нічого не виправиш.
 Я прикусив кісточку на вказівному пальці, щоб все обдумати. Як сильно мене болить голова. Вихор. Тріщать скроні.
 — Чому Вадим? Що за ідіот вирішив, що це хороша ідея?
 — Його батько заключив домовленість на посилення фінансування з компанією Івченка в разі їх перемоги, а вони поможуть з просуванням Вадима та будуть прокладати свої ідеї у видавництві.
 — Значить все? Що в нього за батько такий?
 — Підприємець якийсь. Неважливо. —  Вона видихнула, прикладаючи долоню до лоба.
 — Так. Вмийся та повертайся в зал. — 
Аліса поклала руку мені на плече з співпереживанням та повернулася в сторону дверей.
 — Звісно. Ти права.

 Я повернувся у те саме приміщення де стіни чули надто багато. Обтер руки водою та перекрив її в умивальнику. Стіни трясуться. Тиск у моїх скронях переповнює вени кров’ю.   Паскалів більше ніж в маріанській впадині. І ніби в трахеї стирчать холодні ножі. Цей незнайомець в дзеркалі дивився на мене з якоюсь насмішкою та нахабністю. Вино в моєму черепі лилося від нейрона до нейрона.

— Ох, це точно не все. — Я полив воду на своє волосся, закинувши його назад та на костюм, щоб освіжитись. Фіолетові плями навколо очей. Шкіра обличчя розтягується, як резина. Двері в цей раз надзвичайно легко відчинялись.

 Всі сиділи за столами, а Вадим примостився у кінці найдовшого по праву руку з Івченком.

— Вітаю вас виродки. — Погляд Аліси недвозначно натякав, що я роблю помилку. — Я знаю, що ви всі тут зібралися, щоб подарувати цьому ресторану чудовий вечір.
 Я штовхнув один з столиків. І доламавши ногою його кріплення витягнув одну ніжку.
 — Які ви всі сьогодні прекрасні. Посмішки, і ця люб’язність. Цікаво, як ви багато сьогодні випили. — Я жбурнув ніжку столика в бар, розбивши не один екземпляр хорошого алкоголю.
 — Чого ж ви не радієте? А?! Найкращі покидьки. Нічого сказати? — Я заліз на основний продовгуватий стіл та почав наближатися, розміреною ходьбою, до обличчя Вадима.
 — І ти, мій улюблений друже. Не хочеш чогось випити в свою перемогу. — Стрімкий удар моєї ноги по горлу напівсолодкого вина шпурнув його об обличчя Вадима.
 Всі стрімко повставали, відходячи від столиків із руками попереду себе. Плашин витирав очі від шиплячої рідини.
 — Олег, негайно перестаньте! — Це крикнув Айзенштайн,
 — Ці вилупки влаштували перемогу в конкурсі, щоб пропустити Плашина в когорту до цих клятих писак.
 — Олег, ви п’яні!  До чого до вашого програшу в конкурсі приплітати ще й цих людей? Ви жалюгідні Олег. Через два тижні я не ходу бачити вас у офісі. Вас звільнено!
 Після всього я не маю права на нього злитись. Та і не дуже хочу. В силу моїх переконань, або жалості у невідворотності.
 — Плював я на цих прекрасних нейтралів. Тримайте спину захованою. — Звісно охорона мене швидко винесла з ресторану та викинула на бруківку позаду будівлі. Знову я лежу на камінні. Головне, шо не холодно. Тільки трішки поболює підборіддя. Принаймні тепер легше дихається. У всі груди. Для чого їм видавництво? Що за ідіотизм?

 Як же боліла голова. Ось і все? Як казала Аліса. Їй доручили за мною слідкувати, а я її так підставив. Неважливо, Айзенштайн на своєму пості залишатиметься ще не довго.

 — Ей, з тобою все добре? — Олена вийшла до мене. Спочатку повільною ходьбою наближалась, потім, поклавши руку на шию, продовжила. Чи все добре? Наскільки ж тут може бути добрим.
 — Ні, але це все, що ми маємо. — Вона посміхнулася. — Ти знала про це?
 — Так, я говорила про це з Яном. Не знаю, чи це дійство — хороша ідея. — Вона поклала свою голову моє на праве плече. Я відчув її вилиці, ті самі вилиці. Картина! — Я чуть не викрикнув ці слова за мить до того, як ти мала їх почути. Як воно і часто траплялось.
 — Ти не проти, якщо ми зустрінемось завтра?
 — Не думаю, що вийде. Я завтра їду. Мені потрібна робота, котру Ян зміг мені знайти.
 — І коли ти вернешся?
 — Не знаю.
 — Чудово. —  Знову застигла ця пауза.
 — А не хочеш із мною піти зараз. Я хочу тобі дещо показати. Я знаю місце де дуже багато людей. Можливо, не найкращих, але мені там подобається. — Як добре, що Ігор вирішив провести свою гулянку в нас вдома. — Ти ж не проти мені подарувати один вечір?
 —  Звісно, Олег. —  Вона посміхнулась та ми, під поглядом жовтого місяця, пішли в сторону Бібліотечної 22.