Частина ІІ Розділ 21

Розділ 21

 Ресторан “Помпадур” славився не лише своєю пафосною назвою. Вибирати назвою прізвище діяча просвітництва та фаворитку одного із найвпливовіших людей Європи для ресторану освічених невігласів Львову для когось здалось хорошою ідеєю.  Принаймні, їм це точно подобається. Ресторан збудований недавно, не здивуюся, якщо сюди руки приклали люди із “ЛІТ.Modus”.  Їм усім потрібно збиратись на нейтральній території, щоб не перегризтись. Щоб я не сказав, але ресторан будувався прекрасною спорудою, що виділялася на фоні всіх інших. Він збудований у чотири поверхи, коли сусідні будинки та всі інші проекти на вулиці в два. Коли я з Алісою під’їжджав до ресторану, то з правої сторони на стіні каліграфічно виводився розпис графіті : ”У стражданнях спотворених”. Надіюсь автору подобалось це писати. Назовні надзвичайно холодно та темно, як для літа. Пізніше годинник у залі скаже, що надворі нас чекала одинадцята вечору. Найманий водій видавництва припарковав авто, а перед нами розчиняли величезні двері ресторану, крізь яких проливалось сліпуче сяйво.
 М’яке світло та жива музика чудово вливалися в атмосферу, навіть ні про що не хочеться думати в такі моменти. Джаз. Вони всі так люблять джаз. Десь тут спить один Керуак. Не встиг я ввійти, як на моє ліве плече хтось поклав свою руку.
  —  Ей, це ж ти цей малий. Ну, з видавництва. — Ці дуже приємні слова змусили мене зробити вигляд, що Аліса мене штовхнула і я незручно наступив йому на ліву туфлю. Доводиться гордитись своєю необачністю.
 Обличчя нагадувало Дмитра Івченка, котрий трішки перекосив обличчя посмішкою. Ще й його лиця мені не хватало.
  —  Пробачте, я не хотів. Мене звуть Олег, я познайомився з вами біля будинку Зефірова, якщо пам’ятаєте.
  —  Ну, звісно, я не міг забути. Радий бачити тебе тут. — Він похлопав мене по плечі та пішов у глибину залу. – Дмитро вийшов з ресторану разом з титулованою особою, а через декілька десятків хвилин повернувся із жінкою середніх літ.
 Я бачив стільки знайомих персон. Тут і Айзенштайн за столиком сидів, Зефіров, всі ті люди, що тоді сиділи за столом у кабінеті Яна. Олена якраз перемовлялась за щось з Зефіровим. Я всі ці обличчя бачив, особливо цей круглий нахабний образ Вадима. Деяких людей в нашому часі важко ділити між індивідуалами і персонами, деякі лишаються просто образом. Навіть я не можу. В моїх очах він лишається з відсутністю глибини, як аплікація. Як же він посміхається.
  — Олег. — Звернулася до мене Аліса, штовхаючи ліктем у живіт.
  — Прошу? — Вона хутко розкрила свою чорну сумочку, дістаючи з неї невеличку скриньку з приємним ароматом цвіту.
  — Ви повинні подарувати це пану Вадиму.
  — Ти над мною знущаєшся? — Я прошепотів це Алісі з напруженістю. — Я це не робитиму.
  —  Я знаю, що він вам не приємний, але це обов’язок у першу чергу ваш. Вам це доручили і ви повинні це виконати. — Вона протягнула скриньку до моїх грудей.
 Ну, що ж. Я зібрався з силами та наблизився до Вадима, що стояв поблизу найдовшого столу в приміщенні. Мені не довелося підбирати перші слова, адже він розпочав розмову сам.

 — Ох, Климус, яка несподівана зустріч. Останній раз я тебе бачив так давно. Не забув, як виглядає другий поверх нашого улюбленого офісу? — Мені хотілося забути, як виглядає його обличчя. Шкода, що доводиться слідкувати за своїм язиком, в інакшому випадку  Айзенштайн згодує його якомусь редактору.
 — Так, я тебе також радий бачити.
 — Що це в тебе? — Він протягнув долоні до коробочки, що стискалася обома моїми руками. Хотілось ляснути долонями по його пальцям, як це роблять з агресивними людьми.
 Я рефлекторно відступив на декілька кроків назад, побоюючись різких випадів.
 — Це подарунок від нашого видавництва в честь твоєї перемоги. — Він оглядав мене, очікуючи доповнюючої фрази. Якщо просять, то мені не важко — Бери.

— Аж не терпиться дізнатись, що там. — Вадим підняв невеличку кришечку та побачив під нею срібний ланцюжок з амулетом, який інкрустовався дорогоцінним камінем, схожим на рубін. — Він надзвичайно красивий, але не думаю, що носитиму його.
 — Ти можеш подарувати його своїй супутниці. — Він розсміявся.
 — Ох, Климус. Не лізь з своїми порадами до мене. Звісно, я подарую його своїй супутниці. — Тут лише промовчати доречно.

 Нам довірили прекрасний круглий столик. На жаль тут лише два місця. Я здивований, як це уся місцева пихатість може розміщуватись у такому маленькому приміщенні. Столики  до того всього заброньовані з барського плеча видавництва. Олена сіла поруч з своїм братом. По обидві руки Зефірова нікого немає крім тебе. Дивуюсь, що за стільки часу він не знайшов для себе жодної фаворитки. Я задивляюсь одним оком за плече Аліси, щоб глянути на вас. Не мені говорити про жінок. Надіюсь вона в нього є, комусь ж треба задовольняти його его. Все таки, це ж сам пан Зефіров. Не до нього мені зараз. Я не знаю, чи маю я право так про нього говорити. Однаково він мені допоміг. Неважливо. Сьогодні я думатиму не про це.
  По черзі, один за одним, піднімалися представники видавництва.  До мене послідовно, неначе в ритмі вальсу, кружились нові бутилі вина.
 Глянь-но, скільки тут людей. Посміхаються, наштрикуючи  кусочки м’яса та різних салатів на виделку. І для чого ми сюди зібрались? Похлопати в долоні і сказати: “Сьогодні чудовий вечір і всіх благ”. Поїсти можна і вдома. Можливо тут багато посередніх людей, але вино зовсім не таке.
 Я знаю, що багато людей п’є, щоб щось забути. Я вас не розумію. Хочеться схопити скляне горло в пориві бажання миттєвого болю. Тільки потім я невимушено все згадую. Ех, ні. Спробуй хоч щось забути. 

—  Може ви перестанете пити? —  Сказала Аліса, забираючи в мене з правої руки келих вина. Я промовчав, адже вона не знала, що під столом в лівій руці в мене є ще один. —  Якщо Імануель Данилович вас побачить у такому вигляді, то ми обоє зустрінемось на вокзалі. Коли закінчиться промова, зайдіть у вбиральню та протверезійте.
 Вона дала мені пляшку мінеральної води, наче все заготовлено наперед.